Стрічка "Цезар має померти" – володар "Золотого ведмедя" на цьогорічному Берлінале (від 6 вересня в прокаті) – постає добре збереженим уламком старих часів, так само як і постаті її режисерів – Паоло та Вітторіо Тавіані. Брати розпочали свою кар’єру в 50-х роках минулого сторіччя, якраз коли закінчувалася епоха італійського неореалізму. І ось, майже шістдесят років потому, уславлені режисери знімають картину, близьку до естетики тих часів.
Картина "Цезар має померти" майже повністю знята на чорно-білу плівку, а грають у ній не професійні актори, а професійні злочинці – в’язні італійської в’язниці "Ребіббія". Саме у ній і відбувається дія фільму.
Усі дійові особи картини засуджені до великих строків покарань, а деякі сидітимуть довічно. Вони потрапили за ґрати через торгівлю наркотиками та інші важкі злочини. Проте камера показує нам не закоренілих бандюганів, а приємних, навіть інтелігентних чоловіків середнього віку, для яких в’язниця так і не стала природнім середовищем. Вони є учасниками театрального гуртка, який вже кілька років функціонує у "Ребіббії" під керівництвом режисера Фабіо Каваллі.
Брати Тавіані, які відвідували спектаклі гуртка, запропонували Фабіо та його акторам зафільмувати репетиції, а також постановку трагедії Шекспіра "Юлій Цезар". Втім, вони не стали знімати буденну хроніку подій, а створили драматичний і глибокий фільм, в якому антична минувшина та шекспірівський текст тісно переплелися із життям, думками і переживаннями усіх учасників спектаклю.
В’язничний театр закрито на ремонт, тож гуртківці використовують будь-які вільні закапелки для репетицій, а їхнє буденне життя несподівано зливається із п’єсою, яку вони так старанно розучують. Режисер Фабіо наказує акторам говорити звичною мовою і скоро вони починають наділяти своїх героїв жестами та інтонаціями добре знайомого кримінального світу. Драма Брута, Цезаря та Антонія стає близькою і зрозумілою, тим паче, що події п’єси відбувалися лише за кілька кварталів від в’язниці.
Стрічка "Цезар має померти" - це одночасно і вистава за "Юлієм Цезарем", яка розпочинається у в’язничних коридорах, а закінчується на сцені під час театральної прем’єри. За місце збору змовників править бібліотека, а форум зображає маленький двір для прогулянок. У цих декораціях слова Брута про цінність особистої свободи звучать іронічно, якщо не саркастично.
Зрештою, вистава стає для ув’язнених відблиском життя, яке протікає за стінами "Ребіббії". Проте після тріумфу їм все одно доведеться повертатися у свої камери.
Тавіані відділяють кольорові сцени спектаклю від чорно-білих буднів репетицій, закінчуючи свій фільм словами одного із героїв: "Лише після того, як я доторкнувся до мистецтва, моя камера стала для мене в’язницею".
Ця стрічка стає унаочненням старої і навіть заїждженої тези про силу мистецтва, яке здатне живити душу та зробити людей кращими. "Цезар має померти" може й нагадує проповідь літніх ідеалістів, проте фінальні титри, які розповідають про подальші долі героїв картини, дають надію, що мистецтво все таки може покращити, якщо не світ, то принаймні окреме людське життя.
УП. Життя, 07.09.2012