«Я завжди думав, що коли зістарюся, то Бог якимось чином увійде в моє життя. Проте він не ввійшов. Я не виню його. На місці Бога я б судив про себе так само, як він». Шериф Белл у фільмі «Старим тут не місце»

Учора пощастило двічі подивитися «Памфіра». Виходу фільму чекав ще з моменту появи в мережі першого трейлера, що обіцяв автентичний вестерн в локаціях західного прикордоння.

Враховуючи, що сам я більшу частину життя прожив у карпатському селі, де кожен день - наче епізод «Твін Пікса», естетика «Памфіра», з його вкритими туманом лісами, обвітреними, наче каміння, жителями-автохтонами, та старозавітним богом, якого не одразу відрізниш від чорта, припала мені до душі.

І. «І ТО ВСЬО?» ПОШУКИ ВІДПОВІДЕЙ

Коли на екрані з’явились фінальні титри, глядач в сусідньому зі мною кріслі промовив: «І то всьо?». Я його розумію. Упевнений, що після перегляді фільму відчуття недомовленості виникне в багатьох.

Але чому?

Більшість кінокритиків категорично переконані в правдивості висловлених тверджень, проте їхня критика зазвичай далека від вдумливих спостережень, а більше схожа на неглибокі оціночні судження. «Осьо нравицця, осьо - не нравицця». Переглянувши рецензії на фільм в Інтернеті, я знайшов лише шаблонні промоматеріали, які нічим не відрізняються одне від одного. Вони описують кіно, наче нову модель трактора на сільскогосподарській виставці, оцінючи сухим тоном те, що наші брати-американці називають продакшен вел’юз, які тут справді на найвищому рівні.

Художник-постановник, звукорежисери, скаути локацій, монтажери - відчувається, що кожен причетний до створення фільму, виклався на повну. За візуальну складову відповідає Микита Кузьменко, який минулоріч отримав нагороду MTV Video Music Awards в номінації «Краща операторська робота» за кліп Гаррі Стайлза, колоритні фактурні актори, реалістичні діалоги побудовані на гуцульському діалекті (через що фільм використовує титри літературною мовою), що відлякає частину глядачів, проте таке рішення працює на створення автентичного світу.

Однак все це не пояснює спантеличення, яке виникає після перегляду. Оцінювати фільм за десятибальною шкалою, чи ставити йому чотири зірочки з п’яти - рішення безглузде. Що мене цікавить - зрозуміти, чому кіно викликало в мені реакцію, якою б вона не була.

Головний герой, тезка спартанського царя Леоніда, на прізвисько Памфір, у виконанні харизматичного Олександра Яцентюка, цей «вар’ят», як описує його один із другорядних персонажів фільму, мав усі шанси увійти до пантеону народних улюбленців, але, звівши нанівець чудову акторську гру, на заваді став сценарій, про який і хочу поговорити детальніше, розібравши два рівні історії: сюжет (зовнішній) та тему (внутрішній), бо, на мою скромну думку, саме тут фільм прострелив собі не одну, а дві ноги одразу. Дозвольте пояснити.

Далі - ТОТАЛЬНІ СПОЙЛЕРИ.

ІІ. ЖАНР ЯК ОБІЦЯНКА. СЮЖЕТ

Коли я йду в кіно подивитись на чергового «Джона Уіка», то не засмучуся, якщо не знайду там філософії екзистенціалістів чи якоїсь моралі, але, будьте певні, я лютуватиму, якщо там не буде пістолетів, що робитимуть «піу-пау-пеу», або ж самурайських катан, що робитимуть «вхуш-качінк».

Жанр - це обіцянка, свого роду контракт між режисером та глядачем. І якщо переді мною горор, то я чекаю в кінці монстра, якщо драма - сліз, кінокомікс - дітей, які весь сеанс будуть іржати, хрумати попкорн та стукати ногами у спинку мого довбаного крісла! Ну, ви зрозуміли. Так от, коли фільм вирішує піти іншим шляхом, у глядача виникає почуття зради. І режисеру потрібні вагомі причини, аби зійти з торованої стежки.

Що, судячи з першого акту фільму, обіцяє нам «Памфір»?

Брутальний вусатий вуйко, якого в селі кличуть Памфіром, повертається зі заробітків додому. Колишній контрабандист, і тим не менш, не позбавлений принципів чоловік, він з усіх сил намагається забезпечити сім’ю чесною працею, але через сина Назара, який спалює документи на виїзд, а заразом і місцевий штундистський храм, аби завадити батькові виїхати на чужину, Памфір змушений повернутися у кримінальний світ та стати на борню з місцевим божком, головним лісничим на прізвисько Морда.

Отже, маємо порядного хлопа, який не хилить голову перед сильними світу цього. Хлоп вертається додому, де його чекає хай навіть шаблонний, але поганець, новий ґазда цього кута, який тримає населення в ярмі. Судячи з початкового розташування фігур на дошці можемо зробити припущення, що нас чекає такий собі борщ-вестерн, в кінці якого відбудеться фінальна дуель.

Більшу частину фільму історія працює в межах саме такої формули. Через пожежу Памфіру необхідні гроші, аби відновити молитовний дім. Він просить маму, яка підгодовує місцевих прикордонників, про послугу, і та домовляється про «коридор».

Закупивши «контрабас», Памфір зі своїм братом та похресниками-близнюками Колею-Толею, пішки проносить товар на той бік кордону. У лісі їх помічає прикордонник, прихвостень Морди, та доповідає хазяїну.

Памфіра везуть на зустріч з Мордою, де він, попередньо обжершись допінгу, вступає в нерівний бій з дюжиною шкіряних курток, у стилі кращих південнокорейських бойовиків. Морда, головний лісничий, який контролює тутешні ліси та контрабандний бізнес, відбирає заробіток Памфіра та погрожує закопати його живцем, якщо зловить ще раз.

Увесь цей час щуплий молодший брат Памфіра прислуговував у Морди «таксою», тягаючи товар через вузький секретний тунель, але місцевий корумпований поліцай Бобул, дізнавшись, що той спить з його донькою, калічить «таксу», через що Морда робить Памфіру «пропозицію, від якої не можна відмовитись». Він хоче, аби замість брата тунелем ліз Памфірів син Назар. І починаючи з цього моменту картковий будинок історії починає розвалюватись.

Стосунки Памфіра з сином - емоційне ядро фільму, фундамент, з якого виростає мотивація головного героя. Будучи неуком, який досі читає по складах, Памфір все своє життя заробляє власними руками, то копаючи криниці, то наймитуючи на заробітках за кордоном. За контрабандну, якою він промишляв у 90-х, тягаючи на хребті товар через кордон, теж довелось поплатитись, бо коли у тих таки 90-х його спіймали, Памфірова дружина Олена, будучи вагітною, самотужки переховала склад сигарет, через що втратила дитину. Тож аби вберегти сина від криміналу й заробити гроші синові на навчання, щоб Назар не перетворився на свого батька, Памфір готовий зробити все. Чи не все?

Вибір характеризує героя. Тож коли Морда змушує Памфіра залучити до справи сина, глядач очікує, що це стане останньою краплею, після якої Памфір, цей нескорений боєць, покаже всім, хто головний ковбой на селі, хай там якими б не були наслідки. Натомість... Памфір погоджується.

Фінальні події фільму відбуваються під час Маланки, місцевого язичницького карнавалу, традиційною частиною якого є «боранка», себто боротьба. Памфір викликає Морду на поєдинок з метою зарізати поганця, але перед поєдинком відправляє сина виконувати завдання, після чого усе котиться під три чорти.

Памфірова мама, аби помститись Морді за понівеченого молодшого сина, здає розташування тунелю прикордонникам, не знаючи, що якраз в той час ним лізе її внук Назар. Прикордонники прибувають на місце та зрешечують Памфіра чергою з автомата. Поранений, він на останньому диханні залазить в тунель разом з сином, та, закривши собою шлях для переслідувачів, спроваджує Назара на той бік.

Назар вилазить з тунелю на румунському боці кордону, де його безпричинно розстрілюють вже румунські прикордонники. Що цікаво, сам момент вбивства нам не показують. Фільм закінчується, коли Назар, в закривавленій карнавальній масці, постає перед прикордонниками з піднятими руками. Це остання сцена фільму, але за внутрішньою хронологією останньою є сцена на карнавальному дійстві, де корумпований поліцай Бобул повідомляє, що на кордоні застрелили якогось пацана в карнавальній масці, після чого Бобул, який упродовж всього фільму прислуговував головному поганцеві аж до моменту, поки той його не принизив на очах у Памфіра, раптом вирішує вчинити по-правді та спалити зодягненого в солом’яний карнавальний костюм Морду, який, так і не дочекавшись Памфіра на двобій, тріумфально повертається додому.

Бобул підпалює феєрверк, але той не займається, і Морда зникає в темряві.

Уся ця серія нещасних випадків та невдач виглядає не помстою якогось мстивого бога, а бажанням сценариста. Сказати, що події фільму не приводять до ніякого катарсису - не сказати нічого. Фінал фільму - антонім до слова «кульмінація», що є першою відповіддю на невдоволення глядачів. Це нестримана обіцянка.

Хіба що... Хіба що в режисера були причини її порушити, аби утовкти в голову глядача певну мораль. Звичайно, можна сказати, що очікувати від фільму певного розвитку подій - це помилка глядача. І що твір треба розглядати цілісно, бо рішення, які приймає автор, працюють на донесення ідеї, навіть якщо в окремий момент часу ці рішення здаються глядачеві необґрунтованими. Спробуємо розібратись та перейдемо на тематичний рівень, бо, на жаль, після дворазового перегляду, мушу визнати, що тут теж не обійшлося без проблем.

Зроблю припущення, хоча ні, визнаю, що я помилився, і «Памфір» - не жанрове кіно, а character study, дослідження героя. І автор хотів розповісти про марність людської боротьби проти сильних світу цього, тож відсутність катарсису має змусити глядача почуватися безсилим, так, як почувається головний герой фільму.

«Саме так, - скажете ви, - дурний ти патику! Мабуть, не бачив «Старим тут не місце», сучасну американську класику, яку телепні, як ти, шпетили й продовжують шпетити за обірваний фінал».
Гаразд, давайте поговоримо про класику.

IІІ. ТРАГЕДІЯ ТА ВІДСУТНІСТЬ КАТАРСИСУ

По закінченню фільму стає зрозуміло, що «Памфір» - це ще й трагедія, так само як і «Старим тут не місце».

Ллюелін Мос, головний герой «Старим тут не місце» - витесаний з того ж каменю, що й Памфір. Вусатий вуйко, зварювальник по професії, який проводить життя в бідності, допоки одного дня не натрапляє в пустелі на вчинене наркокартелем побоїще, де знаходить валізу з 2 млн доларів, яку він вирішує привласнити. На його пошуки відправляють мерзенного соціопата Антона Чиґура. Так починається криваве протистояння.

Упродовж двох перших актів фільм працює як типовий неовестерн, з винахідливими погонями та стріляниною. І глядачі за всіма канонами жанру очікують, що наш бравий Ллюелін, весь такий у стильних ковбойських чоботах та крислатому капелюсі, як персонаж Клінта Іствуда в фільмах Леоне, вийде з двобою переможцем.
У кінці другого акту Ллюеліна вбивають за кадром. Ніякої тобі дуелі, ніякого передсмертного діалогу, ніякого спокутування гріхів. Бум. Труп. Чергова жертва індиферентного світу.

Якщо звернутись до Арістотеля, то в його «Поетиці» згадується «гамартія» - вада характеру головного героя трагедії, яка призводить його до страждань, поразки чи загибелі.
Ллюелін Мос заробляє на життя тяжкою працею, дотримується принципів, довіряє собі. Він (само)впевнений, що зможе вистояти перед лицем всіх незгод.

Але, як каже дядечко Елліс до шерифа Бела в тому ж таки фільмі: «Ти не можеш відвернути те, що має статися. Керуєшся гординею, якщо думаєш інакше».

Світ хаотичний, він байдужий до смертних, до поняття хороших та поганих, бандюків та ковбоїв. Світ не знає, що у кінці герой має перемогти.

За свою самовпевненість Мос розплачується життям. І щоб вгатити цей тематичний цвях та донести до глядача мораль фільму, весь третій акт служить поясненням теми, коли навіть Антон Чиґур, цей проповідник хаосу, що вирішує питання життя чи смерті людей підкиданням монети, безсилий проти приречення, доказом чого служить випадкове авто, яке калічить та ледь не вбиває його в передостанньому епізоді фільму.

Таким чином сценарій послідовно підводить нас до висновку, коли ми можемо зрозуміти відповідь на оте сакраментальне «Що хотів сказати автор?».

Повернемось до «Памфіра».

Упродовж всього фільму будується тема протистояння батьків та дітей, де першобатьком виступає сам Бог. Дружина Памфіра, штунда Олена нагадує невіруючому чоловікові, що тому бракує смирення. Дід Леоніда, на честь якого люди й стали кликати його Памфіром, колись був художником та малював ікони, проте піп роздер одну з його ікон, бо в ній «не було смирення», після чого дід перестав ходити до церкви.

Саме ім’я Памфір, згідно пояснення, даного в фільмі, - назва каменю, що, за словами режисера, «досить виразно виражає життєві принципи протагоніста».

У одному з інтерв’ю режисер каже про головного персонажа таке: «Усього було три варіанти сценаріїв [...] Третій варіант стався завдяки появі актора Олександра Яцентюка, відповідно до нового типу головного героя переписувався сценарій. Якщо в першому та другому варіантах це була людина яка кориться, і під натиском долі Всевишнього все більше схиляється, то у випадку з третім драфтом у нас з‘явився такий богоборець, що і принесло творчі зміни в саму історію».

Отже, можемо припустити, що твердість характеру, небажання коритися та схиляти голову і є тими фатальними хибами характеру головного героя, які призводять його до загибелі. Але проблема в тому, що події фільму йдуть врозріз з цими ідеями.

Ключове, фатальне рішення Памфір приймає, дозволивши синові Назарові виконати роботу для Морди. Згідно логіки фільму він гине не через мстивого Бога, що карає його за гординю, не через Морду, який і так зробив Памфіра своїм рабом, а через те, що у вирішальну мить схиляє голову. Момент злому головного героя не вдається простежити. Шакали Морди махають перед Памфіром пістолями, коли той збирається разом з сином тікати з села, і цього... достатньо, аби його спинити, після чого батько з сином вертаються додому.

Фінальна сцена батька з сином у тунелі не знаходить ніякого емоційного відклику, бо Памфір суперечить сам собі, даючи синові настанови нікому в житті не коритися, хоча саме через його покору вони й опинилися в темній глибокій дірці (ох вже ці метафори). Не Бог здійснює пророцтво Морди, який погрожував закопати його живцем, Памфір робить це сам.

То що хотів сказати автор? За боротьбу ти будеш покараний, за покору - теж? Усе марно? Попри те, що «Старим тут не місце» розповідає історію про байдужий хаотичний всесвіт, сам сценарій, ілюструючи цю ідею, не є хаотичним набором подій. Він має чітку, хоч і нетипову структуру, яка слугує носієм меседжу.

Перефразовуючи Стівена Содербеґа, мудрованість не принесе вам «Оскара». Аби донести до глядача певну ідею, все в історії має на цю ідею працювати, кожна сцена, кожен діалог, кожен символ повинен служити таким собі дороговказом. Змушуючи головного героя коритися в фіналі, автор руйнує ним же створені правила. Рішення Памфіра пожертвувати сином, як Авраам у біблійній історії, не можна трактувати як відчайдушний вчинок, а тільки як вчинок нелогічний, непритаманний герою, що тільки каламутить основний посил.

У хорошому кіносценарії немає нічого зайвого. Кожен елемент призначений виконувати функцію - викликати в глядача необхідну реакцію. І коли для відповідної реакції підібрано відповідний елемент, то глядач реагує так, як задумав сценарист. Коли ж елемент не резонує, то у глядача не залишається ніякого вибору, окрім як сказати в кінці: «І то всьо?».

Сумніваюся, що це та реакція, яку намагався витягти з глядача режисер.

ІV. Кожен, хто пробував писати сценарії, створювати історії, знає, наскільки складне це завдання. Набагато легше оцінювати готовий продукт, висвітлюючи його вади, коли ти дивишся збоку. Проте надіюся, що дві з половиною тисячі слів, написані вище, не зіб’ють вас з пантелику, бо писав я, керуючись не цинізмом, але любов’ю до кіно. Історії мають силу змінювати людей, не дивно, що впродовж усього свого існування, починаючи з кам’яного віку, ми не згубили цю традицію.

І люди, що пожертвували кількома роками життя заради створення фільму, заслуговують на вдумливе обговорення результатів їхньої праці.

ЯКЩО ВАМ СПОДОБАВСЯ ФІЛЬМ, ТОДІ ОБОВ’ЯЗКОВО ПОДИВІТЬСЯ

«Борода» та «Красна маланка» того ж таки режисера, Дмитра Сухолиткого-Собчука.

«Жива ватра», документалка, оператором якої виступив Микита Кузьменко.