Від 9 грудня 2021 року в українському кінотеатральному прокаті демонструється найновіший фільм Стівена Спілберґа «Вестсайдська історія», створений через його дитячу любов до однойменної стрічки, котра мала надзвичайний успіх в Америці та світі 1961 року…

Олег Чорний, кінорежисер та медіа-художник, член НСКУ та Української Кіноакадемії, Matrix-devergent

У середині жовтня 1961 року, шістдесят років тому, в кінотеатрах вийшов музичний фільм «Вестсайдська історія». Спершу автори стрічки планували зняти кінематографічну адаптацію однойменного мюзиклу, що був популярним серед глядачів. Прем’єра спектаклю за книжкою Артура Лоренца відбулася у Вашинґтоні 1957-го, скоро її з не меншим успіхом здійснили й на Бродвеї.

Артура Лоренца надихнула класична п’єса Вільяма Шекспіра “Ромео і Джульєтта”. Він переніс дію в Нью-Йорк середини 1950-х і кардинально змінив імена головних героїв. Тлом історії кохання нових Ромео і Джульєтти, а тепер Тоні й Марії став Верхній Вест-Сайд, район у Мангетені в Нью-Йорку, де живуть незаможні американські родини. До того ж район не надто безпечний: тут розгорнулася справжня війна між бандами підлітків: “Ракетами”, нащадками білих еміґрантів, і “Акулами”, представниками нової хвилі переселенців із Пуерто-Рико. За аналогією з п’єсою Шекспіра, де закохані належали до ворожих сімей Монтеккі та Капулетті, головні герої “Вестсайдської історії” походять із різних етнічних родин. Марія нещодавно приїхала до США з Пуерто-Рико вслід за старшим братом. Вона шукає роботу й сподівається на краще життя. Тоні походить із родини польських еміґрантів, його повне ім’я – Антон.

Головна відмінність “Вестсайдської історії” від сюжету Шекспіра – це відверта й некомпліментарна розповідь про соціальні проблеми сучасної Америки: нерівність, расову ворожнечу, упереджене ставлення поліції до еміґрантів, брак перспектив у молоді з бідних родин, що штовхає їх на кримінальний шлях.

Вистава мала успіх завдяки режисурі та хореографії Джерома Робінса, пісням Стивена Сондгайма і, звичайно ж, музиці Леонарда Бернстайна, батьки якого еміґрували з українського міста Рівного ще до Першої світової війни. Мюзикл здобув низку нагород театральної премії “Тоні”, ставився не лише в США, а й у багатьох інших країнах, тож цілком зрозуміло, що створення кінематографічної версії зацікавило голлівудських продюсерів. До роботи над кінопроєктом залучили сценариста Ернеста Лемана. Роберт Вайз став співрежисером, оскільки постановник театральної вистави Джером Робінс не мав кінематографічного досвіду.

Після тривалих пошуків головної героїні, на роль якої претендували, зокрема, Одрі Гепберн, Даян Бейкер, Елізабет Ешлі тощо, грати Марію запросили Наталі Вуд. Справжнє прізвище молодої актриси – Захарченко, її батько Микола Захарченко українець, а мати Марія Зуділова – росіянка. Рятуючись від більшовиків у розпал Громадянської війни, яка охопила всі терени колишньої Російської імперії, родина 1918-го була змушена еміґрувати з Владивостока до Канади, а згодом переїхала до США. Наталія народилася в Сан-Францискові, в кіно почала зніматися з раннього дитинства, а в підлітковому віці вже навіть номінувалася на “Оскара” як актриса другого плану. Наталі Вуд загинула в листопаді 1981-го, коли їй було лише 43 роки. Обставини її смерти так і лишилися нез’ясованими.

Фільм “Вестсайдська історія” став не просто вдалим екранним втіленням успішної театральної постанови, а справжньою кінематографічною подією. Стрічку знімали в павільйонах зі спеціально збудованими декораціями, а також у Мангетені. Це додало реалізму до певної умовности дії – на вулицях Нью-Йорка танцювали та співали, а модерні танці поєднувалися ще й з акробатичними номерами. Все це дійство посилювала ще й робота з кольором, і тут варто згадати майстерність оператора Деніела Л. Феппа й новаторські, як на ті часи, спецефекти.

Стрічка мала приголомшливий успіх у глядачів, стала одним із касових гітів року, а також здобула десять нагород “Оскар”, зокрема за найкращий фільм, режисуру, операторську роботу, монтаж, роботу художника-постановника, костюми й звук. Картина отримала багато інших кінематографічних відзнак, зокрема “Золотий глобус”, а саундтрек стрічки здобув музичну премію “Ґремі”.

Співпостановника Роберта Вайза, який отримав нагороду Американської кіноакадемії за режисуру разом із Джеромом Робінсом, за чотири роки знову чекав успіх – він здобув “Оскара” як найкращий режисер за мюзикл “Звуки музики” (1965), який теж став класикою.

Нині “Вестсайдська історія” є класикою світового кіно. Стрічка входить до списку 100 найкращих американських фільмів за версією Американського інституту кіно, посідає друге місце у списку 25 найкращих музичних фільмів, а три пісні композитора Леонарда Бернстайна та автора текстів Стивена Сондгайма опинилися в рейтингу 100 найкращих пісень американського кіно: Somewhere – №20, America – №35, Tonight – №59.

Трагедія “Ромео і Джульєтта”, як і інші п’єси Вільяма Шекспіра, екранізувалася десятки разів у різних версіях – від класичного прочитання й стрічок, де дія перенесена в наші дні, й аж до анімації. Зокрема, цьогоріч 25 років виповнюється одній з екранізацій трагедії – романтичній мелодрамі з елементами детективу, стрічці База Лурмана “Ромео+Джульєтта” (1996) з Леонардо Ді Капріо та Клер Дейнс у головних ролях.

Незабаром вийде нова “Вестсайдська історія” від режисера Стівена Спілберґа. Прем’єра стрічки попередньо запланована на грудень цього року. 

Згідно з інформацією в ЗМІ, картину знімали максимально наближено до класичного театрального мюзиклу, а не фільму, але автори запевняють, що в новій стрічці будуть збережені всі пісні, що прозвучали в картині 1961-го.

Із 60-річчям “Вестсайдської історії” збіглася ще одна важлива дата – в 1901 році, сто двадцять років тому, у видавництві Наукового товариства Шевченка у Львові вперше українською мовою видали “Ромео і Джульєтту” Вільяма Шекспіра. П’єсу переклав Пантелеймон Куліш іще наприкінці 1890-х, а видання 1901 року вийшло за редакцією Івана Франка.