Ігор Грабович, АРҐУМЕНТ-КІНО
Існує достатня кількість екранізацій «Декамерона» Джованні Бокаччо. Кожна національна культура обирає свій спосіб адаптації знаменитого твору.
Скажімо, стрічка «Кілька любовних історій» українського кінорежисера Андрія Бенкендорфа, створена, зокрема, за мотивами кількох новел Бокаччо, опосередковано демонструє всезагальну українську розкутість початку дев’яностих років ХХ століття. Увесь стрій цієї картини скидається на бурлескну комедію, де серйозний зміст подається підкреслено несерйозним засобами. У фільмі свої незвичні і навіть почасти викличні ролі зіграли багато заслужених та народних (від держави й публіки) артистів колишнього Радянського Союзу і, зрештою, теперішньої України.
Андрій Бенкендорф бере у Бокаччо по суті дві новели, серед яких подибуємо хрестоматійну історію про хитрого садівника в жіночому монастирі. Врешті-решт, ця новела чи не найпопулярніша в адаптаціях «Декамерона» і є певним тестом кінематографічного вміння і навіть цивілізаційного вибору. Український постановник підкреслює еротичну, чуттєву складову цієї історії. Його черниці всі, як на підбір, молоді та привабливі. Вони прагнуть насолоджуватися життям, незважаючи на власний соціальний статус, і доволі легко досягають омріяної насолоди.
Сама історія розгортається невимушено, як у легковажному бульварному читві, без особливих рефлексії та застережень. Такими були дев’яності, таким був український «Декамерон».
Інколи фільми беруть від «Декамерона» тільки його атмосферу свободи та розкутости. І якщо у творі Бокаччо така свобода завше обертається благом, то для героїв російської картини «Солдатський декамерон» вона радше – неґативний досвід. Стрічка розповідає про російську армію зразка 1994 року.
Сценарист Геннадій Островський та режисер Андрєй Прошкін перетворюють пересічне російське військове містечко на такий собі Содом із Гоморою. Замість військової підготовки солдати тут грають у футбол, влаштовують бійки між собою, а також віддаються любовним та іншим пікреслено тілесним утіхам. Офіцери або мовчки спостерігають за усім цим неподобством, або намагаються йому протистояти, проте своїми, нетрадиційними методами. Один із них, наприклад, перевдягається у привида, залякуючи і військових, і цивільних.
«Солдатський декамерон» показує російську армію в момент розпаду, у початковий період правління президента Єльцина, коли кожен отримував стільки свободи, скільки хотів і міг узяти.
У фіналі стрічки все стає на свої місця, бо у військову частину надходить наказ вирушати до Чечні, на першу Чеченську війну. Наказ мобілізує російських військовиків, сказати б, очищає їх від усіх зайвих нашарувань та перверсій. Хворі виліковуються, порушники дисципліни стають зразковими солдатами, а любовні поривання з тілесних одразу переходять у розряд духовних. Солдати вирушають у свій майже хрестовий похід проти невірних.
А ось іще один варіант «Декамерона», цього разу американський, хоча у виробництві картини брали участь і європейські кінематографісти. Стрічка «Територія незайманости» створена британським кінорежисером Дейвідом Ліландом 2007 року.
Це досить химерна історія, у якій від «Декамерона» Бокаччо залишено хіба що кілька формальних ознак, бо взагалі «Історія незайманости» – цілком сучасна романтична голлівудська комедія, у якій молоді хлопці та дівчата успішно долають усілякі (зрештою, цілком надумані) суспільні умовності, аби у фіналі картини створити кілька гармонійних закоханих пар.
Продюсером стрічки був одіозний Діно Де Лаурентіс, який заявив, що не хоче робити картину про чотирнадцяте століття. «Сучасна американська молодь не буде дивися такий фільм», – сказав продюсер. Тому новели Бокаччо були безжально переписані у бік максимального спрощення, а події перенесені до якоїсь цілком вигаданої Флоренції.
Костюми для персонажів робив відомий модельєр Роберто Каваллі, який доклав особливих зусиль, аби сучасний глядач ні на мить не відчув дискомфорту від перегляду картини. Одягнені ним герої нагадують флорентійців чотирнадцятого століття приблизно так само, як переможниця українського конкурсу краси пересічну українську доярку. Що поробиш, таким є «Декамерон» двотисячних.
Ну а «Декамерон» зразка 1971 року в інтерпретації П’єра Паоло Пазоліні є автентичною екранізацією від автентичного кінорежисера. Пазоліні не завше слідує букві та духу новел Бокаччо, зате він творить атмосферу правдивої народности. Як ніхто, цей кіномайстер був близький до соціальних низів, тому легко орієнувався у їхніх прагненнях. Разом з оператором Тоніно Деллі Коллі Пазоліні творить цілу ґалерею виразних облич, які перебувають ніби поза часовими рамками. Вони утілюють собою, сказати б, Вічну Італію.
Режисер відображає також і свій час, початок сімдесятих, коли соціальна реальність отримала шанс оновитися, коли ерос нарешті зумів злетіти над землею, позбавившись тиранії сорому та гріха. Пазоліні гаряче підтримав цей рух, і саме «Декамерон» став першим кроком до нової утопії звільненого тіла, котрій, зрештою, так і не вдалося відбутися. Не вдалося в реальності, проте утопія втілилась у фільмах самого Пазоліні.