Ігор Грабович, АРҐУМЕНТ-КІНО
Кінематограф може оперувати доволі ексцентричними образами вчителів, як ось у сатиричній комедії «Cенс життя за Монті Пайтон», де шкільний педагог навчає дітей сексу, проводячи максимально наглядний урок зі своєю дружиною. Звісно, перед нами не просто нетиповий, але й навіть винятковий навчитель, який використовує шкільну методику, аби передати дітям не тільки конче потрібні, але і явно передчасні навички.
І все ж більшість фільмів оперують іншим образом нетипового учителя. Як правило, це неодружений чоловік середніх років, без яскравого особистого життя, що він увесь свій час віддає викладанню улюбленого предмету і спілкуванню з дітьми.
Канонічним радянським утіленням такого педагога є Ілья Сємьоновіч Мєльніков із картини «Доживемо до понеділка», яка свого часу постала як правдива сенсація у Радянському Союзі. Герой актора Тіхонова – історик, проте він викладає історію Росії тільки до 1917 року. Таким чином, автори фільму ніби хочуть застерегтися від якихось політичних звинувачень. Та, в кожнім разі, схоже, що Ілья Сємьоновіч – прихований дисидент, можливо, антисталініст, який свого часу постраждав від чергової політичної кампанії. Відтак, принциповість педагога відбивається на його ставленні до навколишніх, що їх він часто зневажає за малограмотність і конформістську позицію.
Стрічка оповідає про три дні з життя цього вчителя, який переживає системну кризу, і навіть хоче покинути школу. Проте наприкінці третього дня він приходить до норми, оповідаючи про знаменитого лейтенанта Шмідта – російського ідеаліста-інтеліґента, який приніс себе в жертву, захищаючи інших. І в цьому проявилася суть нетипового педагога по-радянськи, що той навчає дітей насамперед самовідданості, а не пристосуванству і конформізму.
Ще однією промовистою постаттю педагога у радянському кіні став Паша Васільєв з картини Дінари Асанової «Пацани». Ця стрічка вийшла 1983 року, ніби в передчутті ґорбачовської політики «перебудови», і була однією з найперших віддвертих спроб розповісти про реальні суспільні проблеми свого часу. У центрі оповіді – спортивно-оздоровчий табір під керівництвом колишнього спортсмена Паші Васільєва, який покинув спортивну кар’єру заради так званих «важких» дітей. Ідеться, власне, про дітей із нещасливих родин, які віддані на виховання вулиці, відтак, приречені залишатися вічними суспільними ізгоями. Паша заміняє цим дітям батька, навчаючи їх відповідальности за власне життя.
Головною у фільмі «Пацани» є не стільки педагогічна методика, скільки родинна атмосфера, яку зумів створити нетиповий педагог Паша, а також загальний ліричний настрій, що його передано через життєві будні та особливо свята, які діти проводять разом зі своїми родичами.
У західному кінематографі нетипові учителі також представляли собою зразок нонконформізму і, відповідно, становили певну проблему для соціуму, який звик жити у світі умовностей і чітких правил гри.
Одним із класичних прикладів такого педагога став учитель англійської літератури Джон Кітінґ з американської стрічки «Товариство мертвих поетів», яка вийшла на екрани 1989 року. Дія картини відбувається наприкінці п’ятдесятих років ХХ століття у престижній школі Велтон, яка сповідує три гасла: «Традиція, дисципліна, досконалість». Незабаром кожне із них буде піддане сумніву Джоном Кітінґом, випускником цього ж таки начального закладу. Кітінґ навчає дітей англійській літературі, насамперед поезії, яка утілює для нього саме життя з його пристрастями, красою та романтикою. І він учить дітей дослухатися до свого внутрішнього голосу, не боятися власних намірів та вчинків.
Така позиція учителя знаходить гарячий відгук у дитячих серцях, і, зрештою, призводить до конфлікту одного з учнів зі своїм батьком, який проти того, аби його син грав на сцені. Син іде проти батька, і конфлікт обертається на трагедію.
Постановник цього фільму Пітер Вір творить на екрані неповторну атмосферу юности, з її завзятістю, ідеалізмом, романтикою і таємницею, які часто поєднуються з юнацьким максималізмом та запальністю. Відтак, «Товариство мертвих поетів» вважається класичним фільмом про зв'язок навчителя та учня як один з найважливіших елементів людського життя, як належний фактор дорослішання та становлення незалежної зрілої особистости.
Нетиповий учитель у кінематографі – це дуже часто утвердження певного зразка мужности, якого так потребують молоді люди. Інколи та мужність подається прямо, як, наприклад, у малобюджетній картині «Заміна», котра свого часу мала феноменальний успіх в українському відеопрокаті. У фільмі йдеться про колишнього аґента ЦРУ, а тепер військового найманця Джонатана, який волею випадку на деякий час стає шкільним учителем історії у небезпечному районі.
Фільм оповідає про стосунки нового вчителя зі своїми учнями, яким він демонструє приклади мужности і мудрости, а також із поганими дорослими, котрі, використовуючи тих самих учнів, творять негідні речі. Наприкінці картини мужність учителя сягає так далеко, що він перетворює школу на місце бойових дій з усіма належними у такій справі атрибутами.
Ще одну відому історію про мужність учителя було зафільмовано 1997 року у комедії «Вхід та вихід». Головним героєм цієї картини є вчитель англійської літератури Говард Брачетт. Це досить умовна і навіть ґротескова постать, яка відповідає не стільки реальності, скільки медійним стереотипам. Брачетт захоплює дітей Шекспіром, тренує шкільну футбольну команду і готується до одруження. Проте напередодні весільної церемонії один із його випускників, знаменитий голлівудський актор, отримуючи «Оскара» за роль гомосексуала-військового, дякує колишньому навчителю за уроки поезії та життя, а також стверджує, ніби той є ґеєм.
Новина шокує усіх, проте найбільше – самого бідолашного учителя, який не помічав за собою відповідних потягів, хоча і його поведінка, і зовнішній вигляд, і художні смаки вказують на протилежне. Врешті-решт, історія закінчується по-голлівудськи щасливо, щоправда, не відомо, чи повернувся багатостраждальний Брачетт до викладання, чи таки залишився осторонь бурхливого педагогічного процесу.
А вночі з 5 на 6 лютого о 00:40 в авторській програмі Володимира Войтенка АРГУМЕНТІ-КІНО на телеканалі «1+1» – британські нетипові учителі у фільмі режисера Ніколаса Гітнера «Любителі історії». І вони, цілком імовірно, виявляться найнетиповішими за усіх сьогодні згаданих. Бо перед нами певна квінтесенція винятковости, яка полягає і в манері викладання, і в загальній нетиповій учительській ерудиції, а також у нехарактерній сексуальності педагогів, яка зіграє ключову роль у картині.
Важливо також сказати, що більшість із згаданих нами педагогів – це вчителі історії та літератури, себто гуманітарії, які начебто навчають не дуже практичних речей, проте саме вони якимось парадоксальним, а можливо і цілком очевидним чином, виявляються носіями найважливіших людських якостей, серед яких на першому місці мужність та вірність самому собі. Ці якості завше лежали в основі того, що ми називаємо людською гідністю, без якої людина приречена на незворотну деградацію.
Отже, за нетипових навчителів!