втілене

  • «Кров’янка»

    Короткометражний ігровий фільм режисера й сценариста Аркадія Непиталюка «Кров’янка» (2016) за однойменним сценарієм…

  • «Сказ»

    Короткометражний ігровий фільм режисерки й сценаристки Марисі Нікітюк та співсценариста Дмитра Сухолиткого-Собчука «Сказ» (2016) за однойменним сценарієм…

  • «Перед виборами»

    Короткометражний ігровий фільм режисера Володимира Адамчо «Перед виборами» (2016) за однойменним сценарієм Олександра Геревича…

Станіслав Цаликписьменник, історик, сценарист, matrix-info.com

Повість Віктора Некрасова “У рідному місті” є однією з найважливіших книжок про Київ ХХ століття. Уперше надрукована наприкінці 1954-го в щомісячнику “Новый мир”, вона була видана наступного року невеличким накладом окремою книжкою, спричинила гнів офіційної критики – її затаврували “идейно ущербной” – і ніколи більше за життя письменника не перевидавалася.

Опальним твором, однак, зацікавилася кіностудія “Ленфільм”. Наприкінці 1956 року режисер Володимир Венгеров почав писати літературний сценарій за цією повістю. Щоправда, момент був не дуже зручний, адже саме в цей час можновладці напали на фільм за попередньою книгою Віктора Некрасова “В окопах Сталінграду”, зроблений на тому ж “Ленфільмі”. Головне політуправління Міністерства оборони СРСР у жовтні 1956-го надіслало до ЦК КПРС лист з вимогою “не випускати фільм на екран”. Його підписав маршал Іван Конєв, долучивши зауваження маршала Андрія Єрьоменка. Їх розлютило, що письменник – до речі, сам учасник Сталінградської битви – описав ті події геть не так, як хотілося б маршалам.

Уже за два місяці, в грудні 1956-го, з’явилось рішення ЦК, в якому фільм “В окопах Сталінграду” названий позбавленим життєвої правди, а його авторів звинувачено в намаганні принизити роль партійних органів і протиставити їх народу.


"Солдати"

Кіностудії довелося трохи переробити картину, прибрати з назви згадку про Сталінград (хоча вже були надруковані великі афіші “Дивіться художній фільм «В окопах Сталінграду»” та випущені листівки того ж змісту). 18 березня 1957-го стрічка нарешті вийшла в кінопрокат під назвою “Солдати”, але… лише на один день. Адже увечері її вилучили на вимогу міністра оборони маршала Георгія Жукова. Лише після його відставки в жовтні того ж року глядачі подивилися стрічку.

На тлі цього Венгеров працював над сценарієм за повістю “У рідному місті”. Її сюжет, до речі, цілком сучасний. Ще не закінчено війну. Розвідник після тяжкого поранення повертається до рідного Києва – доліковуватися. Дізнається, що будинок, у якому мешкав, знищений німецькою бомбою, дружина перебралася на сусідню вулицю, але живе там з іншим. Той третій нарешті дає драпака, подружжя намагається відновити стосунки, але фронтовик розуміє, що не здатний повернутися до минулого життя. Зрештою знаходить собі іншу пару – колишню фронтовичку.

Некрасов відмовився писати сценарій, маючи сумний досвід “Солдатів”, коли згодився бути сценаристом. “Написав сценарій, – згадував він, – це було нелегко, але написав. Мучився неймовірно”. Його сценарій двічі “завертали”, прийняли тільки з третього разу – письменник витратив рік. Більше не хотів мати подібний клопіт. Тому за сценарій взявся сам режисер. Завершив роботу на початку травня 1957-го. Доволі швидко худрада кіностудії затвердила сценарій, наприкінці літа творча група вирушила на зйомки до Києва.

20 грудня того ж року ЦК КПРС ухвалив рішення “Про серйозні помилки і недоліки в роботі кіностудії «Ленфільм»”, мовляв, члени худради некритично ставляться до ухвалення сценаріїв, а тому “художня рада прийняла низку хибних в ідейному сенсі кіносценаріїв, як-от […] «В рідному місті» Віктора Некрасова”. Це загрожувало серйозними оргвисновками… Доля картини весь час висіла на павутинці.

Частина акторів була з Росії (серед них Юрій Любимов, майбутній головний режисер Московського театру на Таганці), а частина – київські. В одній з головних ролей знявся Олег Борисов, на той час – актор Київського театру російської драми ім. Лесі Українки. Його рекомендував режисеру сам Віктор Некрасов – особисто привіз свого товариша до Ленінграда на кінопроби.

Але не до всіх рекомендацій Некрасова дослуховувалося студійне начальство. Приміром, Інокентія Смоктуновського не затвердили на головну роль, хоча він чудово зіграв у попередньому “некрасівському” фільмі “Солдати”. На цю роль взяли Миколу Погодіна. Натомість Борисову пощастило – затвердили. Інколи пишуть, що то був його дебют у кіно. Насправді актор уже мав досвід роботи на знімальному майданчику: грав у трьох стрічках на Київській кіностудії. Причому до фільму “Мати” його взяв класик Марк Донський. Щоправда, то все були епізоди. А тут – майже головна роль! У фільмі також знялися колеги Борисова по театру – Юрій Мажуга, Дмитро Франько. Невеличкі ролі виконали артисти Київської кіностудії В’ячеслав Воронін і Валентин Грудинін.

Усі натурні зйомки відбулися в Києві. Легко (і приємно) впізнати тогочасний Хрещатик, корпуси військового шпиталю на вулиці Госпітальній, високі сходи Геологорозвідувального технікуму при вулиці Анрі Барбюса, урочище Гончари на Подолі. Майже нічого цього нині нема, або виглядає геть інакше. Від старих Гончарів залишилися лише спогади, фотографії й оці кадри з фільму. До речі, саме тоді Олег Борисов уперше знімався на Гончарах. У фільмі “За двома зайцями” – то вже вдруге. Відзнявши в Києві натуру, група повернулася на “Ленфільм”, де продовжила роботу в павільйоні. Стрічка дістала назву “Місто запалює вогні”. Прем’єрний показ відбувся 21 липня 1958 року.

У січні 1963-го газета “Известия”, яку редагував Олексій Аджубей, зять радянського лідера Микити Хрущова, атакувала Некрасова уїдливим фейлетоном, а за два місяці, в березні, на письменника накинувся і сам Хрущов. Відтоді за творами Некрасова фільмів більше не знімали – принаймні за життя. Натомість він співпрацював як сценарист у неігровому кіно: на Київській студії документальних фільмів протягом 1961-1973 років створили сім стрічок за його сценаріями.

Після еміграції Віктора Некрасова 1974-го всі фільми, у створенні яких він брав участь, поклали на “полицю”. На щастя, вони збереглися, частина з них є в інтернеті. Зокрема – й “Місто запалює вогні”, де можна побачити Київ другої половини 1950-х.

Коментарі