Олег Чорний, кінорежисер та медіа-художник, matrix-info.com
У прокат вийшов повнометражний документальний фільм режисера Максима Руденка «Портрет на тлі гір», виробництво студії «Т.Т.М.» з підтримкою Державного агентства України з питань кіно. Стрічку знято в Карпатах, у селі Криворівня на Івано-Франківщині. За кайнозойської ери на території сучасних карпатських гір було море.
1910 року Криворівню відвідав письменник Михайло Коцюбинський і за враженнями від подорожі та оповідок гуцулів написав повість «Тіні забутих предків», яку на початку 1960-х екранізував кінорежисер Сергій Параджанов, створивши один із найвідоміших фільмів українського та світового кіно.
Бажання побачити місця зйомок легендарного фільму привело Максима Руденка до Криворівні. Художниця Інга Леві показала йому хату-музей Параски-Плитки Горицвіт, який створили її односельці. 1944-го Параску Плитку-Горицтвіт заарештували НКВД, вона відбула ув’язнення та заслання, після повернення мешкала увесь час у Криворівні, не вийшла заміж, не мала власної родини й нікуди не виїздила із Гуцульщини аж до самої смерті 1998 року.
Параска Плитка-Горицвіт залишила велику спадщину : понад п’ятдесят великих рукописних книг, понад сотню книг меншого формату, картини у стилі наївного малярства. А ще вона займалася фотографією і саме це і зацікавило Максима Руденка. Упродовж майже тридцяти років Параска Плитка-Горицвіт фотографувала мешканців, побут та події села. Вона дарувала свої світлини односельцям, але не мала достатньо грошей аби надрукувати усі знімки. Значна частина негативів так і не стали фотографіями. За допомогою художниць Інги Леві та Катерини Бучацької віднайдено та скановано архів фото негативів Параски-Плитки Горицвіт, який нараховує понад чотири тисячі знімків, понад сотню стандартних котушок плівки на 36 кадрів кожна.
«Портрет на тлі гір» – не є біографічним фільмом про народну художницю, це історія пошуків та дослідження її фото архіву. С`юзен Зонтаґ у відомій збірці есеїв, присвячених мистецтву фотографії зазначила : «Фото – це тонка скибка і часу , і простору».
Серед фото-спадку Параски Плитки-Горицвіт є й її портрети, а ще багато портретів мешканців Криворівні. На деяких знімках люди тримають у руках перед собою велику саморобну рамку із овальним вирізом та написом «Привіт із Криворівні», що їх Параска-Плитка Горицвіт виготовила власноруч. Подібні рамки давно застосовувалися у фотографії, але маленькі, за розміром листка фотопаперу та накладалися вже у процесі друку світлини. Рамки Параски-Плитки великі, майже у дві третини людського зросту. На її знімках краї кадру не обмежуються розміром рамки, за краями рамки ми добре бачимо будинки, а ще – пейзаж із горами.
За С`юзен Зонтаґ – «У світі, де панує фотографічне зображення усі кордони(«кадр») виглядають умовно». Авторка світлин ставиться досить вільно до рамок кадру, формуючи композицію як їй заманеться, абсолютно вільно. С`юзен Зонтаґ також порівнює фотографа із антропологом і дійшла висновку, що власне фотографія не здатна нічого пояснити, але вона штовхає до роздумів, дедукції та змушую уяву працювати.
Фільм Максима Руденка немов продовжує традицію, режисер використовує той самий прийом – знімає портрети сучасних мешканців Криворівні через ту саму саморобну рамку Параски-Плитки Горцвіт і так само, як і на інших її світлинах із життя села, зняті десятки років тому, проживає та фільмує усі головні події – Різдво, Водохреща, Великдень, весілля, похорони, тощо. Таким чином вибудовується паралель між архівними фото та сучасністю , режисер свідомо не дає відповідь на запитання «якою ж була Параска-Плитка Горицвіт?», але завдяки цьому глядач отримує нагоду увімкнути уяву і долучитися до процесу реконструкції її образу.
«Портрет на тлі гір» водночас ще й данина старій технології, загадка про часи коли знімали на плівку, її необхідно було обережно проявити (аби не засвітити!), закріпити, висушити, а потім у темній кімнаті фотолабораторії, у світлі червоного ліхтаря стати свідком і учасником магічного, чарівного процесу – побачити, як на білому листі поступово проявляється зображення. Тоді у 1950-х, 1960-х, чи 1970-х Параска-Плитка Горицвіт напевно мала одну із небагатьох фотокамер у селі і кожний надрукований знімок був подією. Нині у часи цифрових технології знімати фото може будь-хто і не не лише на фотокамеру, а й на мобільний телефон чи планшет, потім викладати світлини у мережу, але чи довговічні ці цифрові зображення?
У стрічці «Портрет на тлі гір» є ще один важливий і потужний образ – море. Так, колись дуже давно тут було море, потім вода відійшла, залишивши по собі великі валуни. Як сказав один із мешканців Криворівні: – «Ми лишилися камінцями на дні того моря. У камені багато чого зберігається. Кажуть, якби каміння заговорило, то могло б багато чого розказати. Чи може ми осколки того далекого каміння? Ми діти тих, хто жив тут після того, як море відступило, і які із покоління в покоління несуть генетичну пам’ять про море і не лише про нього».
Параска Плитка-Горицвіт мріяла побачити море, але після повернення із заслання ніколи не виїздила за межі Гуцульщини. І ось, на екрані відкриття першої виставки її фото робіт у Одесі, а потім один з героїв картини, пан Василь, який опікується спадком художниці, виносить її великий портрет на пірс. Параска Плитка-Горицвіт таки дісталася моря.