Людмила Лємєшева, KINO-KOЛО, 2004, числа 21-22

Неігровий фільм «Таємна свобода» створено 2011 року на кіностудії «Контакт», сценарист Людмила Лємєшева, режисер Сергій Лисенко.

Погляд автора – кінознавця Людмили Лємєшевої – на свій час і своїх героїв. Есей до сценарію повнометражного художньо-публіцистичного фільму «Таємна свобода», присвяченого українському авторському кінематографу 1960 – 1990 років...

Я довго не могла закінчити цього сценарію, тому що хотілося додивитися «цей сюжет», «цю історію», додумати її і поставити якусь останню крапку. Тобто щоб яснішав задум – не фільму, але долі моїх героїв. Із задумом фільму якраз було все зрозуміло, бо він явно нездійснимий: створити “колективний автопортрет” українських режисерів одного кінематографічного покоління. Але так, щоб у ньому, як у матрьошці, виявився прихований портрет більш-менш загального для них типу героя, в чиїй долі вгадується духовий досвід унікальної доби, яка скінчилася на наших очах.

Назвемо його досвідом індивідуальної свободи у несвобідному суспільстві. Підозрюю, він-бо і є найзначнішою і найбентежливішою подією минулого століття. Бо драма, яка сталася з нами, не тільки соціальна і навіть не ідеологійна, а екзистенційна. Її істинне значення й загадку розгадуватиме – з тривогою і надією – ще не одне покоління.

Українське кіно поділило цю драму з усім суспільством.

Останньою крапкою в ній, що не вистачала, для мене виявився фільм Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу». За дивною логікою історії, його прем'єра відбулася якраз через 40 років після початку праці над «Тінями забутих предків». Саме такий класичний біблійний термін “ходіння пустелею” знадобився авторському кіну, щоб завершився цикл, сумісна подорож свідомости вглиб історії, культури і свого «я».

І допоки живі люди, що її зробили й пережили, – не тільки розумом, а й серцем, нервами, кров'ю, всією плоттю, – хочеться взнати їхню «старозавітну історію» з першоджерела. Влаштувати щось подібне до колективної рефлексії або колективної медитації, в ідеалі – сповіді. (У слов'ян існувала відвіку традиція сповідатися «на майдані». Або в шинку. Пізніше – на радянській кухні. Чи ось тепер – перед камерою).

Тому що самі люди, ці окремішні, унікальні особини і є головним нерозбазареним капіталом, втіленими цінностями культурної доби, яка їх породила. Цей досвід

життєтворчости явно вдався. І що б не відбувалося далі з авторським кіном, воно перемогло: створило Автора. 

Як робочу гіпотезу пропоную свою попередню концепцію історії, що сталася з ними (і з нами) – яка не претендує на цілковиту достеменність та істину, дуже суб'єктивну і, може, частково жіночу. Бо я давно знаю і люблю своїх героїв, мені нескінченно цікаво все, що з ними відбувається: коли у них виходить кіно і коли не виходить, коли виходить або не виходить життя, коли вони сваряться, змагаються і не визнають одне одного. І навіть, коли вони роблять відверті дурниці – може, тоді ж бо особливо цікаво. Загалом, це багатолітній роман, або, якщо завгодно, серіал із титром у кінці «Далі буде».

Насправді, кожен з цих останніх романтиків українського кіна тягне на окрему книжку і вже достеменно на окремий фільм (колись, певно, це і треба буде зробити). Але зараз спеціально обмовляюся, що в межах цього задуму нас цікавитиме не вся їхня творчість у цілому, а тільки те, що працює на нашу тему (досвід свободи в несвобідному суспільстві) і нашого колективного Героя. Тобто ми шукатимемо щось загальне в їхній долі – те, що й робить їх одним поколінням.

Певна річ, коли з різних чужих історій хочеш скласти свою, із загальним сюжетом (так наче він був творінням одного Автора), ризикуєш не тільки витягувати приступні тобі значення з чужого шляху, але й вносити в нього власні. Коротше, робити «своє кіно». Ну то й що? Хіба не це ж робить будь-який мистець, котрий розгадує життя, своє та чуже? Хіба не наділяє він його новим значенням і поезією, яких до цього в ньому не було? «Два мира есть у человека: один, который нас творил, другой, который мы от века творим по мере наших сил».

Прошу наперед вибачення за довгий і складний кіноесей, який ви зараз прочитаєте. Для сценарію стільки не потрібно. Але, по-перше, сподіваюся цей текст опублікувати, а тому відразу писала в розрахунку не тільки на майбутнього глядача, але й на читача. По-друге, самій було непросто розібратися в головному ідейному сюжеті часу – тобто в тому, що ж усе-таки з нами з усіма відбулося. Дуже не хотілося давати прості відповіді на складні питання, ухвалювати нашвидкуруч вироки. Не хотілося випрямляти «цю історію», «цей сюжет», бо мої герої стягнули на себе головні суперечності своєї доби: були невільні – й вільні, зраджували інших і себе – і залишалися собі вірними, страждали – і були щасливими. А головне – виявилися і до цього дня неймовірно, на заздрість плідні. Це заслуговує на серйозний аналіз.

Тим паче, ми не вміємо розповідати про самих себе, про реальну, а не вигадану складність своєї долі, про трагічну глибину пережитого нами досвіду – причому, розповідати власною, індивідуальною мовою, без огляду на чужі зразки й моделі. А якщо не намагатися осмислити наш досвід, то навіщо він взагалі був? І як ми можемо виявитися цікавими великому світові, якщо самі собі нецікаві?

Ще одне необхідне зауваження: авторським я називаю кіно, яке позиціонує себе як мистецтво з вічно поновлюваною мовою, а не як індустрію розваг. Справді, це кіно самовираження, на ньому випалене тавро неповторної особистости, яка його створила. Але вічний парадокс художника полягає в тому, що, кажучи про себе, він розповідає про свій час. Про людину взагалі. Мистець влаштований таким чином: він чує світ, ловить найтонші вібрації повітря. А потім, уклавши їх до клітки форми, нав'язує світу свою мітологію. І тепер уже ми починаємо бачити його очима й чути його вухами. Така собі діалектика.

• Повний текст есею Людмили Лємєшевої до сценарію повнометражного художньо-публіцистичного фільму «Таємна свобода», присвяченого українському авторському кінематографу 1960 – 1990 років, читайте в розділі "Історія" тут >>>