Ігор Савиченко, продюсер

Наша війна – лише частина низки конфліктів, тільки початок, на жаль. Політичні системи не встигають за змінами у технологіях і суспільстві. Україна опинилася на зламі. Хто знає, може дійде й до світової війни.

Коли все закінчиться, багато хто з нас захоче відтворити свої емоції й історії на екрані в ігровій формі. Перед цим я б рекомендував, навіть просив, згадати кіно після Другої світової, після балканських воєн, після африканських.

Що з цього пригадується, а що відійшло на другий план.

Подвиг, трактування війни переможцями, рефлексія переможених - як це розповідалося та які саме творчі здобутки лишилися в фільмотеках.

Але, як би ми не ненавиділи кацапів, хотілося б аби принаймі наступне поколінням почало думати про сталий мир.

І тут наше завдання – дуже чітко вибити московське з важливих атрибутів творення про війну взагалі. Вони мають стати настільки неважливими й незначними, нікчемними, що про них просто варто забути. Це не частина людства – це гівно, що бздить за парканом цивілізації.

У фільмах вони мають постати мізерними потворами, з ними ні про що говорити, їхній зло*бучий Пушкін давно здох і взагалі він не їхній.

Українці ж мають стати нацією чистого сарказму, безпринципного й неполіткоректного. Хто такі ці рускіє? Що то за миші на болотах? Ні, не чув! Із часом воно засохне і запах нейтралізується.

Куди ж подіти злість?

Ми маємо сильних внутрішніх ворогів, що зседини розʼїдають країну. Наприклад, корупція. Наприклад, невігластво. Наприклад, популізм.

А ще я б просив колеґ, при формуванні знімальних груп, надавати перевагу тим, хто воював на фронті, залучати їхні родини. Вшановувати памʼять загиблих у вигляді персонажів, назв міст, вулиць – будь яким чином, на що вистачить фантазії.