Сергій Мирний, письменник, сценарист, еколог
Роберт Маккі – всесвітньо-знаменитий вчитель сценарного мистецтва й дуже мудра людина – під час свого кількаденного семінару в Києві 2012 року запитав між иншим свою авдиторію й почув…
- У вас в Україні є ґільдія чи профспілка сценаристів?
- Ні, немає, – зніяковіло прошелестіло у відповідь.
- Тоді у вас немає кіна, – миттєво й безжально відреагував досвідчений Маккі.
Бо сценарій – це кістяк, хребет фільму. Звичайно, навіть тіло із дефектним кістяком можна зробити сходим на більш-менш здорове – підкачавши м’язи фільму талановитими акторами (це якщо вони є, і погодяться фільмувати за слабкеньким сценарієм), чи прикривши корінну хибу кіноорганізму ґримом та макіяжем спецефектів… Але фундаментальна потреба глядача в повноцінній оповіді (культурній формі, що за тисячоліття глибоко вкорінилася до самого механізму людського сприйняття) – задоволена не буде. Мене вражають фільми, в які вкладені мільйони чи навіть десятки мільйонів доларів, праця великого кіноколективу – і які втілюють відверто незв’язну, а бува й очевидно (й не смішно) дурнувату оповідь-сценарій. Адже це практично неминуче прирікає на провал, на ігнор публіки та критики, на (це в ліпшому разі) розгромні чи знущальні відгуки.
Висока якість сценаріїв, тобто цікавість, емоційність, логічність світу, який вони створюють (хай навіть фантастичного чи абсурдного), й подій у ньому – фундамент успішного кіна. Для створення міцного сценарного фундаменту кіновиробництва потрібне як підвищення фахового рівня українських сценаристів до найвищого світового, так і просто збільшення кількости сценаристів і, відповідно, сценаріїв. Тільки наповнене, повноцінне й – дуже важливо! – конкурентне сценарне середовище створить достатньо значний пул, у якому неминуче виникнуть і з якого можна вибрати сценарії вдалі, переможні – і на міжнародних конкурсах, і в серцях глядачів.
Є ще одна причина, чому сценарна справа суперважлива для України саме зараз. Це – національна епідемія психологічної травми, завданої війною та супутними лихами. Річ у тім, що одну з груп дійсно чинних технік психотерапії (Див. знамениту книжку Judith Herman. Trauma and Recovery, розділ 9, підрозділи Reconstructing the story та Transforming traumatic memory, де вона описує конкретні лікувальні техніки оповідання травматичного досвіду.) можна назвати «сценарною». Її суть полягає в тому, що людина розповідає пережиту подію травми – детально, послідовно, у своїх безпосередніх відчуттях та істинних, глибинних емоціях – раз за разом у спілкуванні з психотерапевтом – все хоробріше переписуючи, уточнюючи свою оповідь – од першої особи, увтеперішньому часі… Тобто по суті створює сценарій. (Мабуть, варто поділитися власним досвідом – пригодиться новим колеґам-ветеранам.
За друкарську машинку, щоб написати прозове оповідання про свій чорнобильський досвід, я сів через тиждень по тому, як скинув із себе військову форму з погонами лейтенанта. Швидко зрозумів, що не можу писати в минулому часі й від третьої особи – «він пішов», «вони побачили» – настільки це не відповідало внутрішнім відчуттям... Переписував, відкладаючи на якийсь час, роюлячи инші речі – й знову переписував. Лаючи себе, що не віддаю до друку – хоч тема тоді мала шалений попит. Але просто не міг, бо відчував, що вже написане – це не те, що я бачив та відчував насправді, й саме що я хотів висловити. Знову переписував, вже на комп’ютері. Ніякого психотерапевта, звичайно, не було; я взагалі не думав, що цей процес писання й переписування якось пов’язаний із моєю психологічною травмою чи терапією – звичайний творчий процес, хібащо важчий та забарніший, ніж зазвичай...
«Готово!» - нарешті відчув я… Це сталося через 11 років. Результат – повість «Гірше радіації» – 11 з половиною тисяч слів, 72 сторінки; найкращий відгук, від приятеля-художника, з одного слова: «Чесно!» Досвідчена людина, ледве глянувши на неї, вигукнула – «Та це ж літературний кіносценарій!» Який одразу 1997 року відзначили на міжнародному конкурсі журналу «Киносценарий» дипломом (топ-10 із 300 учасників). Фільм за ним не знятий досі.
Найвищою особистою чорнобильською відзнакою я вважаю не подяку командувача Київським військовим округом за мужність та героїзм (він що, в розвідку зі мною їздив?) – а слова лікаря з профільного санаторію: «Сергію, з десятків тисяч чорнобильців, яких я тут бачив, – ви перший без комплексу на цьому ґрунті». Зазначу, що лікар трохи помилився – багато моїх друзів- і знайомих-чорнобильців теж без усякого комплексу «на цьому ґрунті» – просто вони живуть собі без усяких санаторіїв…) І цим актом трансформує пережите лихо зі стану невимовного жаху – невисловленого й їдкого зсередини – в чинну поза її особою розповідь. По суті, видаляє чорний осколок вибухово-болісного переживання, що палить зсередини, блокує її свідомість, заважає нормально відчувати й жити, – видаляє геть. І так одужує.
Це саме притаманне й для нації вцілому.
Для подолання наслідків війни, справжнього повернення до миру потребуватиметься й навчити великі маси травмованих війною українців та українок – і фронтовиків, і страдників під обстрілами, що втратили рідних, батьківщину, майно, стали жертвами насильства чи йнакше постраждали – навчити великі маси українців основам психоцілющої сценарної справи. Заохотити їх та посприяти їм щиро й повно викласти свої історії, причому саме як писані. Ці оповіді допоможуть українцям здобути мир у своїй душі, ляжуть до культурної скарбниці національної пам’яти, – і створять той ґрунт, із якого проб’ються й відберуться найталановитіші сценарії та сценаристи для нового українського національного кінематографа…
…якого все одно не буде, якщо кіновиробництво не стане масовим, конвеєрним процесом – справжньою буквальною ІНДУСТРІЄЮ. Бо найкращі сценарії нічого не варті для кіна, якщо немає відповідної потуги робити за ними фільми. Якщо вони не є першою ланкою недешевого (хоча, в разі успіху творіння, неймовірно рентабельного!) конвеєра кіновиробництва. І Маккі, на жаль, у своїй жорсткуватій відповіді щодо українського кінематографа стану 2012 року мав рацію ще в одному сенсі – профспілки виникають тоді, коли постає достатньо масове виробництво, й відповідно їхня відсутність – очевидна ознака, що такого немає.
Суто український, відносно невеликий ринок потужну кіногалузь просто не прогодує. Вихід? – Запустити в Україні масове виробництво кіна МІЖНАРОДНОГО, створити в рамках повоєнного відродження центр(и) виробництва світового кінематографа.
Вираз «міжнародне кіно» тут має дві грані. По-перше, треба, щоб українські фільми знімали – й, відповідно, сценарії писали – одразу «з прицілом» як на українського, так і на світового глядача. Це стосується не тільки й не стільки суто мовного аспекту, а й врахування специфіки сприйняття майбутнього фільму іноземною публікою. Для чого наші кінотворці, не кажучи вже про потрібну фаховість світового рівня, мають бути не самозакоханими хуторянами-auteur’ами, а відповідальними громадянами України й світу, і широко освіченими сучасними інтелектуалами. Тобто знати, що по-справжньому болить, що знайде відгук в українцях і жителях провідних країн (вони ж – головні кіноринки). Чітко знати, як відгукнеться кожен елемент фільму в національно й культурно різних авдиторіях. Вміти якщо не дати відповідь на болісні проблеми сучасної України й світу (загалом, це не завдання мистецтва), – то бодай гостро чи свіжо сформулювати проблему, звернути на неї увагу, стимулювати її осмислення й цим прискорити розв’язання…
По-друге, в Україні має масово вироблятися закордонне кіно. Згадую Будапешт, початок 2000-х, холодний зимовий вечір; я чимчикую собі додому темною вузькою вуличкою й раптом наштовхуюсь… на загін СС! Так, на справжнє нацистське СС, у формі, касках, із автоматами-шмайсерами в руках! Темрява стає ще колючішою… «Есесівці» курили «мальборо» й розмовляли мадярською. Це, як виявилося, в угорській столиці знімали фільм про французький Рух опору в Парижі, причому робив це іранський режисер. Пізніше я їх – і «німців», і німецькі військові броньовики та мотоцикли, вантажівки часів тієї війни – ще багато разів бачив у різних районах міста, де збереглася стара архітектура, вціліли міські ландшафти.
Чому Париж імітувався Будапештом – цілком зрозуміло: ГРОШІ. Істотні гроші. Витрати на все – на проживання й харчування знімальної групи, на масовку, на оплату праці залучених кінофахівців, на страхування, дозволи, пальне, електрику та ин. – в центрально-європейській столиці тягли в рази менше, ніж у дорогущому Парижі. А рівні сервісу й комфорту проживання й праці досить близькі.
Однією з туристичних переваг України й Києва, яка часто виводила їх до рейтинґових лідерів країн і міст для відвідання, виявлялася їхня малозатратність (не хочу вживати слово «дешевизна»). Це ще до нинішньої війни. А після неї, на жаль, ми станемо ще малозатратнішими в порівнянні з розвиненими країнами. Це потужний і дуже привабливий економічний фундамент для масового залучення до України іноземних кіновиробників. Плюс достатньо кваліфіковані кінопрацівники з відносно непоганим знанням іноземних мов (в усякому разі, в порівнянні з країнами з подібною вартістю життя та оплатою праці). Абсолютно прийнятна якість життя й сервісів, смачне й цілком недороге (за європейськими мірками) харчування, розвинений (а то й технологічно передовий) зв’язок, банківська сфера.ЙІ так далі.
Окремо варто підкреслити, що виробництво зарубіжного кіна в Україні стане одночасно й школою підвищення кваліфікації наших кінофахівців (із сценаристами включно), й способом підтримки цієї кваліфікації, тримання їх у фаховій формі за рахунок постійної зайнятости.
Потрібно свідомо кермувати кіногалузь у напрямку залучення міжнародного кіновиробництва в Україну. В ідеалі – напрацювати відповідну політику й шляхи її реалізації, прийняти пільги для іноземних кіновиробників, як це роблять багато столиць, міст і реґіонів розвиненого світу. Як мінімум – хоча б не заважати.
Поєднання злету якости й кількости українських кіносценаріїв та перетворення процесу створення кіна в Україні в масову, конвеєрну галузь національної економіки – це поєднання, на мій погляд, не має альтернативи для створення по-справжньому сучасного – сталого й перспективного, потужного й яскравого – успішного українського кінематографа.
Міт про самотнього й переможного генія-творця й раніше бовванів великою мірою саме мітом. Він відіграв та й відіграє видатну психотерапевтичну, підтримчу роль для виживання української культури в «епохи руїн», яких в історії нашої культури, на жаль, трапилося багато. Але в умовах, коли інформаційне, культурне й, зокрема, кінематографічне виробництво стало масовим, стало важливою світовою галуззю індустрії – національне кіно може бути успішним лишень за умови впровадження промислових підходів. На фундаменті яких тільки й можуть розквітнути – якщо поталанить – справжні шедеври національного українського кіномистецтва.
«Країна існує на мапі сучасного світу, якщо виробляє автомобілі й кіно», – почулася якось фраза. Щиро сподіваюся, що після перемоги в цій війні Україна почне вписувати себе до світової історії й культури не подоланням кривавих трагедій, а масовим, конвеєрним, високоякісним виробництвом першого й другого.
Сергій Мирний – письменник, сценарист, еколог. Командував взводом радіаційної розвідки в Чорнобильській зоні перших місяців по аварії. Щоб опрацювати свій чорнобильський досвід і написати на його основі твори, одержав за кордоном другу вищу освіту з екології, несподівано для себе ставши одним із відомих у світі дослідників Чорнобиля та експертом з подолання радіаційних катастроф. Автор кіносценарію та художнього роману «Чорнобильська комедія», документального роману «Жива сила» та літературного кіносценарію й повісти «Гірше радіації», які відзначалися на національних та міжнародних конкурсах, зокрема, відповідно, на «Коронації слова», журналами «Кореспондент» та «Киносценарий» тощо.