Федір Янько, СМ
…ніхто до останнього не вірив, що почалося… під ранок здалеку бухнули один за другим два гарматні постріли, на старій тракторній бригаді базувалася військова частина, і спершу подумалось, може випробовують хлопці, чи не застаріли снаряди… проте, нав’язливе тривожне відчуття не залишало в спокої, підштовхувало мерщій зателефонувати дітям у Київ і ти підвівся, ввімкнув телевізор, зазирнув до смартфону і вже на стрічці в фейсбуці від київських друзів довідавсь – таки почалося…
…не припинялося постачання електросвітла, функціонував інтернет й транслювалося телебачення, але ж було відчуття, що ось-ось все зникне, зостанетеся ні з чим… тоді ти згадав про акумулятор, його варто було підзарядити, авторадіо, як варіант, ще може стати в пригоді… під вечір заходила знайома, принесла звістку: рашисти вже проскочили до Каховки, вас відрізали фактично без бою… про взяття Каховки вона довідалась з білоруського телебачення, там вже рапортували про подачу води до Криму й було прикро те чути, не хотілося вірити, не було відповідей на багато інші «чому?»… чому так швидко ворог проскочив через Чонгар? і що буде з атомною?... подейкували, атомну просто так не здадуть: в довколишніх селах у балаганах під плівкою наче б то ЗСУ приховали багато потужної техніки, запущений міф претендував на реальність - стратегічно важливий об’єкт мав бути під посиленим захистом…
…а люди спішно скуповували сіль, цукор, борошно, крупи… на другий чи третій день не стало хліба… на площі, на будинку адміністрації ще майорів синьо жовтий прапор, працювали відповідні служби і питання з хлібом вирішувалось: підприємці згодились випікати та доставляти борошняні вироби за символічну ціну… за хлібом вибудовувалися черги, люди побоювались, комусь та не вистачить…утім, в магазин «Наталка» почали завозити борошно, крупи, видаючи на руки кожному з певним обмеженням…
…був і надалі зв'язок… зателефонувала двоюрідна сестра Алла з Нікополя, лаштується евакуюватися з донькою та онуком до Німеччини, переймалась, питала як ви? відказав, як й було: іще не бачив живого орка… то були потуги з претензією на чорний гумор, насправді ж, утішливого було мало: перерізано всю логістику, перерізано поставку медикаментів - постраждали люди залежні від інсулінових, гормональних, гіпертензійних препаратів… ти теж був в числі тих залежних, ще був залежним від наявності у оселі пахощів гарної кави…а кава в зернятках, як на лихо скінчилася, на ринку взагалі ніякої не було і ти повертався додому геть розбитий депресією, проклинаючи бункерного слизьмака, всіх його прибічників, що прийшли з «руцькім міром» - «асвабадітєлі», блін…
….того дня ти пішов до райцентру по хліб, ти йшов і нікого не зустрічав по дорозі: не було ні машин, ні людей, загускла тиша насторожувала… ти не взяв з собою телефон (він стояв на зарядці) відтак не міг знати нічого, ніхто не міг тебе попередити: до селища вже наближалася перша ворожа колона…ти йшов й дивувався, один магазин був зачиненим, другий, і третій… тоді ти пішов провулком убік базару, там ще функціонувала торгівля, можна було щось придбати…йшов повз відділення поліції, воно було зачинене ще з початком війни, над будівлею перекошено висів синьо жовтий прапор, і було відчуття, наче його хтось намагався поспіхом зняти й не встиг…ти вийшов до базарної площі й роззирнувся: панувала пустка, ніде нікого…зрештою, по той бік площі помітив: з-за рогу будівлі хтось сторожки визирає, поглядає на шлях і, здається, налаштовує смартфона для зйомок… і ти вже розігнався було перетнути дорогу та поспілкуватися з незнайомцем, коли побачив – зліва від тебе рухається колона бронетехніки… вона входила тихо, спокійно, аж скрадливо… на баштах сиділи кулеметники, сторожко водили стволами, беручи на мушку, звичайно ж тебе, єдиного перехожого… і ти витягнув руки з кишень (десь читав інструктаж) не варт накликати підозру, аби не провокувати тим ворога… колона тягнулась невпорядковано, в хвості буксирували пошкодженого «Урала», за ним ще слідував легковий відкритий «пікап»: шмаття дірявого розкриленого брезенту теліпав вітер і ти ніяк не міг роздивитися, що там під брезентом… «пікап» проїжджав вже близько, від нього війнуло мертвотним холодом, й тобі здалося, там трупи… ти розвернувся, пішов геть, а колона в базарній вулиці зупинилася, долинули невдовзі голоси: незнайомець, котрий потайки фільмував колону, розмовляв з високим бородачем-кадировцем чи то дагестанцем… вже наступного дня в соцмережі з’явилося відео, не добираючи слів, той відчайдуха всяк лаявся й питав у непроханих гостей, що вони оце творять й чого прийшли в його дім непрохано?... звертався до «старшого брата» російською, на хвилі відчаю сподівався на можливе порозуміння, і азіат-вояка у виправдання кричав йому гаряче: «гдє стрєлял? ти відєл? гдє я стрєлял?»… то була колона мародерів, вони пограбували магазини, аптеки, відділення Приват Банку й хутко залишили селище… в соцмережу потрапило відео того свавілля: повибивані двері, вікна, купи смітників із залишками напоїв… вразили зоставлені шмаття надгризеної ковбаси, народ одразу ж охрестив нападників орками…
…сталося кілька дрібних пограбувань в продуктових магазинах, сказати, своїми, нужденними… двох молодих чоловіків спіймали та показово прив’язали скотчем до стовпа на видному місці… перехожі проходили повз, по-різному дивились на розвиток тих подій: хтось в захваті фотографував, виставляючи зображення в інтернеті, хтось інший самосуд той не схвалював… люди спинялися, галасували, думки різнилися: ніхто не знав, хто саме вчинив отак із грабіжниками…подейкували, тероборона, але ж, яка то в біса тероборона і де вона, коли про неї ніде не чути - в областях інших, он ворогу по зубах дали, не пропустили - ото оборонці!... відділок поліції пустував, але ж функціонувала райдержадміністрація, керівництво було на місцях, виходило, «вчинок з грабіжниками» - не що інше, як вияв печерного беззаконня… ти проходив вулицею повз, війнуло подихом анархії, подихом вже близьких, прихованих «нових порядків»… щось нагадало тобі весну чотирнадцятого: зелені «вєжліво-наглиє чєловєчкі» в Криму, далі Донеччина, перші постріли, й перша пролита кров - це вже війна, годі гадати, хто її розпочав: під дике улюлюкання донецької бидло-маси вулицями показово повели наших полонених, тих хто пробував боронитися фашистами обзивали, принизливо припинали скотчем до стовпа, як і тих двох - мародерів нещасних… вистава для простачків, театр абсурду, як і в донецьких подіях з надривним воланням «Рас-сія, пріді!», тоді ти розпрощався, розірвав дружбу в соцмережах з багатьма своїми знайомими з-за поширених фото: «вот зєльонєнькій чєловєчєк с мальчіком на руках… а вот с дєвачкой… как всьо міло і трєпєтно» блін, досі нудить…
…поколінню старшому невтямки цю війну до кінця збагнути, в Союзі вся молодість їхня, стільки літ без війни, де наче ж сповідувалися цінності кращі, а тут ось, «планка запала» у «старшого брата»: на мирних людей зазіхає, міста вже бомбить, розтрощує все, що зачасти разом колись й будувалося… і вічний білоруський керманич з екрану щось не зовсім здорове лепече, в міць руцької армії вірить, страхає «ковровими бомбардуваннями», котрі можуть зрівняти з землею все… яка ж то легкість абсурду заради царювання свого, це ж вже не спорт, не на футбольному полі: в іншу, чужу країну вони зайшли… і вже перекреслено все, і ту малість з минулого, спогади дитячі - і спогади з юності перекреслено…а ти ж так хотів поринути в безтурботне дитинство своє, відтворити у пам’яті світлий клас, де новорічна ялинка стояла; очікували свята великого, із Дідом Морозом й Снігуронькою, з неодмінною роздачею пакунків з цукерками, склеєних власноруч з листків учнівського зошита, не так важливо в клітинку чи в лінію – важливо, що з вашими малюнками в темі свята, з бабою сніговою, дідом Морозом чи нехитрим пейзажем зимовим … за пісню чи віршика вам подарунки давали… свято закінчувалось, клас порожнів, осиротілою ялинка стояла, біля котрої сніжинкою білою кружляла дівчинка Таня - ти був у неї сором’язливо закоханим… незрозумілі, бентежні почуття переповнювали єство твоє, дівчинку Таню, як і всіх, забирали турботливі батьки та бабусі – і ти також мав би скоро піти, але ж іще стояв, очікував маму… ще лаштувався йти, вкладав свого баяна в футляр Льоня Сокирко, він робив вам музичний супровід… входила мама, протягувала йому (як і всім) цукерки в пакунку з учнівського зошита… Льоня Сокирко знічено забирав свого подарунка та йшов і ставало тихо, так дуже тихо в порожньому класі…а ти б ще отак стояв і стояв, не в змозі до кінця осягнути бентежні ті почуття, що тебе полонили, розтривожили твою душу…
але ж ти не про те…
Усі спогади Федора Янька про пережиті місяці московської окупації читайте в паперовому часописі КІНО-КОЛО, що побачить світ у жовтні місяці 2023 року