втілене

  • «Кров’янка»

    Короткометражний ігровий фільм режисера й сценариста Аркадія Непиталюка «Кров’янка» (2016) за однойменним сценарієм…

  • «Сказ»

    Короткометражний ігровий фільм режисерки й сценаристки Марисі Нікітюк та співсценариста Дмитра Сухолиткого-Собчука «Сказ» (2016) за однойменним сценарієм…

  • «Перед виборами»

    Короткометражний ігровий фільм режисера Володимира Адамчо «Перед виборами» (2016) за однойменним сценарієм Олександра Геревича…

Олексій Першко, кінокритик, шеф-редактор порталу «Кіно-театр.ua», учасник журі низки українських та міжнародних кінофестивалів, перекладач

Певно, для когось поява Володимира Зеленського на великому екрані знаменитого Палацу Фестивалів під час відкриття 75-го Каннського фестивалю (до речі, вже давно не варто до назви додавати часточку «кіно-» – в Канні є тільки один фестиваль, принаймні на думку організаторів цього заходу) й стала несподіванкою. Але не для тих із нас, хто переживає ці тяжкі часи безпосередньо в оці урагану (тобто в Україні) або ж перебуває за межами країни, не забуваючи при цьому всіма силами нести своє бачення сьогоднішніх трагічних подій. Але передусім варто в цьому контексті згадати (хоч і не поіменно) колеґ-кінематографістів – операторів, акторів, ґаферів, кінокритиків, які зараз відстоюють Україну зі зброєю в руках. І в цьому контексті перед головним хотілося б наголосити на кількох важливих моментах.

Цей текст має на меті викласти бачення трагічних подій в Україні очима французьких журналістів (до речі, саме це підкреслює назва тексту – французи, хоч як вони того прагли, бачать нашу трагедію все ж на відстані, ніби той дрон з фільму Максима Наконечного «Бачення метелика»), але не через об’ємну піраміду загальновідомих фактів, а саме через кіно. Передусім кіно українське, але все ж не тільки (як кваліфікувати, наприклад, «Маріуполіс 2», створений без участи українських продюсерів й автор якого, литовець Мантас Кведаравічюс, загинув від рук російських аґресорів, фільмуючи життя жителів українського міста-мученика?). Безумовно варто згадати й події довкола кіна (а з ними й фільми та імена їхніх авторів), що невіддільно пов’язані з сучасним контекстом. Без цього картина нинішніх трагічних подій в Україні через французьку призму українського кіна постане неповною, хоч сама згадка деяких фільмів та імен може викликати невдоволення великої кількости дійових осіб кінематографічного (й ширше – культурного) середовища в Україні та поза її межами.

Ну й час повернутися до, як кажуть французи, наших баранів – до французького погляду на події в Україні крізь призму українського кіна.

А почалося все першого ж дня війни, коли Європейська кіноакадемія поширила заяву, де війна просто не називалася війною. Це викликало обурення знаного режисера Сергія Лозниці. На знак протесту він вийшов з Академії, супроводивши вчинок коментарем: «Дорогі колеґи, мені за вас соромно… Невже вас, гуманістів, борців за людську гідність, свободу й демократію, не вистачає хоча б на те, щоб назвати війну війною, засудити кровопролиття та висловити свій протест?» (Задля справедливости зауважимо, що надалі Європейська кіноакадемія висловилася рішучіше й одвертіше). Вже перших днів війни в публічному просторі з’явилися численні заклики до бойкоту російської культури загалом та кіна зокрема. Тоді Лозниця чітко сформулював свою позицію, яку 1 березня 2022 року оприлюднила французька газета Le Monde (а також видання Le Film Francais, Variety та The New York Times): «24 лютого, того ранку, коли російські війська вдерлися в Україну, перше повідомлення я отримав від мого друга Віктора Косаковського: „Пробач мені. Катастрофа. Мені дуже соромно”. Того ж дня своє звернення записав ще немічний після тривалої хвороби Андрєй Звяґінцев. Багато моїх друзів та колеґ – російських кінематографістів – виступило проти цієї божевільної війни. Коли наразі чую заклики заборонити російські фільми, згадую їх, моїх друзів, порядних та гідних людей. Вони такі самі жертви цієї аґресії, як ми з вами. Те, що відбувається нині на наших очах, жахливе, але прошу не віддаватися божевіллю. Не можна судити про людей за паспортом. Судити можна лишень за їхніми вчинками. Паспорт – це тільки випадковість народження, а вчинок – те, що людина робить сама». Ця позиція Лозниці призвела до того, що його виключили зі складу Української кіноакадемії. Також численні українські кінематографісти прокоментували її, у французькій пресі зокрема.

Так, Libération, одна з трьох найбільших французьких газет (щоденний друкований наклад близько 100 000 примірників, а кількість «цифрових» підписників – понад 50 тисяч осіб), 12 березня нагадує своїм читачам про відкритий лист «Про скасування будь-якої культурної співпраці з Російською Федерацією» від 26 лютого, де засуджувалася російська культура як «токсична» й така, що «слугує режимові й допомагає поширювати пропаґанду». Серед підписантів міністр культури та інформації України Олександр Ткаченко, а також ґалеристи, музиканти й кінематографісти, як-от колишній політв’язень Олег Сенцов. Він є палким противником анексії Криму. У вересні 2018-го через те оголосив голодування. Своєю чергою, Анн Ідальґо, мер Парижа, надала Сенцову звання почесного громадянина столиці Франції. Нині він також є бійцем Національної гвардії України.

Тоді ж, 12 березня, журналісти згаданої газети зв’язалися з українським режисером Нариманом Алієвим, котрий висловився не тільки щодо бойкоту російського кіна у світі, а й стосовно позиції Сергія Лозниці. Автор стрічки «Додому», яка 2019 року представляла Україну в секції Каннського фестивалю «Особливий погляд», у коментарі для Libération зазначив, що відмінність між прихильниками режиму й дисидентами видається йому неефективною: «Більшість режисерів, яких ви називаєте „дисидентами”, фінансувалися державою чи завдяки наближеним до влади російським олігархам. Війна на території [України] почалася понад вісім років тому, коли Крим, де я народився й виріс, окупувала Росія. За ці вісім років усі російські режисери, яких ви називаєте „дисидентами”, мовчали». Наводячи приклад травня 1968-го, «коли французькі кінематографісти заблокували проведення Каннського фестивалю, оскільки не бачили можливим проведення фестивалю під час таких подій», 29-річний режисер додатково наголошує на «розриві поколінь», що відділяє його від українських митців, які виступають проти бойкоту, наприклад, режисера Сергія Лозниці, авторитетного у Франції. Далі Алієв стверджує, що «Сергій Лозниця не представляє ні українських кінематографістів, ні українське суспільство. Він у певному сенсі є породженням російського імперіалізму, в його словах і позиціях прозирає совєтський паразитизм. Проживаючи в Німеччині понад двадцять років, він не бачив повстання Української Держави останніх років, не визнає її могутности й самодостатности. Я народився в незалежній Україні й ніколи не знав, що таке Совєтський Союз». На завершення свого коментаря, відповідаючи на запитання журналіста про долю великих імен російської культури на кшталт Чехова, режисер сказав, що «вони нікуди не зникнуть, вони – частина історії. Сприймаю цю трагічну війну, як можливість для світу більше дізнатися про українську культуру. Я впевнений, що в шкільних програмах у Франції немає жодного українського поета чи роману».

Дещо під иншим кутом бачить ситуацію знана українська продюсерка Юлія Сінькевич, що знайшло свій відбиток в інтерв’ю Libération, яке вона дала, перебуваючи у Франції на фестивалі Series Mania одразу у двох іпостасях – почесної гості фестивалю й голови міжнародного журі. Так, пані Юлія, зокрема, зазначила: «Має відбутися деколонізація. Росія колонізувала Україну. Вона ніколи не припиняла, якщо чесно, намагатися знищити нашу націю, нашу культуру. Україна була проблемою для Лєніна, для Сталіна, для Російської імперії. Певних часових періодів українська мова – як писемна, так і розмовна – була заборонена. Наші культурні еліти пригнічувалися. Історія повторюється. До речі, що таке російська культура? З чого вона складається? З України походять Булгаков і Гоголь. Малевич був українцем. Ми повинні повернути цим особам національність. Ми маємо повернути на батьківщину нашу спадщину, експоновані в російських музеях фрески й мозаїки київського Софійського собору, наші кіноархіви, що десятиліттями зберігалися в Росії та які нам відмовляються повертати. Російський кінокритик Антон Долін, якого вважають противником режиму, продовжує стверджувати, що Кіра Муратова – російська режисерка, хоча все творче життя прожила в Одесі. Мало хто про це знає, бо російська пропаґанда зробила свою справу. А як щодо бойкоту російських артистів, які більше не ризикують виходити на демонстрації? Якщо їхні роботи приносять прибуток, можна вважати, що вони беруть участь у веденні війни з Україною. Так само, якщо вони створюють позитивний образ росіян». У цьому ж інтерв’ю пані Сінькевич висловила думку, яка доволі обґрунтовано пояснює роль українських кінематографістів (звісно, окрім тих, хто взяв до рук зброю для захисту України) в сучасній ситуації: «Дуже важливою є робота стосовно комунікації з міжнародною публікою та професіоналами з мого середовища, в тому числі на найбільших фестивалях, які формують політику культури. Я хочу допомогти краще відображати те, що відбувається у світі, й приймати правильні рішення. А не просто закликати людей до миру». Й наприкінці розмови, ствердно відповідаючи на запитання журналіста, чи саме для цього вона приїхала на фестиваль, пані Юлія знову згадує Сергія Лозницю: «Ми чуємо багато виступів Сергія Лозниці, але Сергій не живе в Україні двадцять років, не живе там зараз. Він не є хорошим джерелом інформації».

Особи, які стежать за кінематографом, світовим та українським, напевне знають, якою впертою і довгою є боротьба, щоб фільм потрапив на конкурс великого міжнародного фестивалю, й особливо – якщо йдеться про форум-лідер, яким, без сумніву, є фестиваль у Канні. Цього року українським кінематографістам довелося боротися не тільки за власні стрічки, а й за те, щоб у програми Канна не потрапили картини російські, а деякі іноземні фільми змінили свою назву. В останньому випадку ця боротьба була успішною: як писали 25 квітня всі найбільші мас-медії Франції, знаний режисер Мішель Хазанавічюс (лавреат «Оскара» за стрічку «Артист») змінив назву своєї картини, що відкривала 75-й Каннський фестиваль. Початково фільм називався «Z» – у ньому йдеться про знімання низькобюджетного фільму про зомбі. Але пан Хазанавічюс заявив, що, «зважаючи на символічне навантаження, яке набула літера Z із початку війни в Україні та на прохання українських кінематографістів, я вирішив змінити назву свого фільму». Далі режисер сказав: «Моя картина зроблена для того, щоб приносити радість, і я в жодному разі не хочу, щоб вона хоч якось асоціювалася з цією війною». Також Хазанавічюс висловив свою беззастережну підтримку українському народові. Однак зазначимо, французькі журналісти підозрювали, що режисер зробив це ще й тому, що літера Z у свідомості французів асоціюється також з одіозним правим політиком Еріком Земмуром (Eric Zemmour), котрий використовував її під час своєї невдалої президентської кампанії. А втім, фільм Хазанавічюса відкривав 75-й Каннський фестиваль під назвою Coupez!, де обігрується й кінематографічний термін «Знято!», і заклик різати живих мерців.

Що ж до боротьби з російською присутністю, то вона закінчилася своєрідною нічиєю. З одного боку, в головному конкурсі фестивалю брала участь нова стрічка Кіріла Сєрєбрєннікова «Дружина Чайковського», з іншого ж – організатори вирішили не допускати на фестиваль офіційних російських делеґацій. Ось як пояснював цю ситуацію в інтерв’ю Libération 6 березня Жоель Шапрон, спеціаліст із кіна Східної Європи й один із каннських відбірників. На запитання журналіста: «Пресреліз Каннського фестивалю, який передбачає недопуск російських делеґацій, не прибирає всіх сірих зон щодо допуску [російських] режисерів та фільмів…» – пан Шапрон відповів таким чином: «Ми дискутували з Тьєррі Фремо щодо уточнення пресрелізу. Я хотів би зауважити, що бойкот стосується „офіційних” російських делеґацій. Тобто деяких делеґацій, але не всіх. Не зрозуміло, наскільки багато російських фільмів фінансує держава, а на нас також тиснули, щоб ми їх не брали. Та нас цікавить, що врешті-решт промовляють фільм і режисер до суті. Не дошукуватимемося, чи є там державні гроші. Якщо підемо таким шляхом, що робитимемо з російськими журналістами, які приїдуть до Канна? Якщо їхнє ЗМІ оплачує дорогу, а в ЗМІ є державні кошти, ми їм відмовляємо? Канн – це не завтра вранці, це через два з половиною місяці. Ми не хотіли б сьогодні ні перед ким зачиняти дверей, тому почекаймо і побачимо, чи потрібні додаткові санкції». Зазначимо, що врешті-решт більшість російських журналістів не отримали акредитації, за винятком хіба що згадуваного Антона Доліна, котрий там працював як латвійський журналіст із видання «Медуза», що, до речі, викликало черговий скандал.

Що ж до українських фільмів – учасників цьогорічного Канна, то їх із точки зору французьких журналістів було троє. Перший – нова монтажна картина Сергія Лозниці «Природна історія руйнувань». Адже Лозницю французькі журналісти вперто продовжують вважати українським режисером усупереч думці правління Української кіноакадемії та великої кількости українських кінематографістів. Схоже, що ця стрічка вразила французьких колеґ. Так, оглядач газети Le Monde Матьє Машере 24 травня у статті «„Природна історія руйнувань”, воєнний акт від Сергія Лозниці» зазначає, що «останній повнометражний фільм українського режисера, монтаж архівних кадрів про Другу світову війну, є майстерною роботою, співзвучною сучасній ситуації». Далі автор вказує: «„Природна історія руйнування”, натхненна текстом В. Ґ. Зебальда («Руйнування як елемент природної історії», 1999), ще не була завершена, коли 24 лютого почалося російське вторгнення в Україну. Й, очевидно, неможливо дивитися цю майстерну роботу про неправомірне використання війни та інструменталізацію цивільного населення, не накладаючи її на останні події, які вона представляє як перечитання з довгострокової перспективи європейської історії». Того ж дня оглядач Libération Маріус Шапюї пише про стрічку Лозниці, що «режисер представляє жахливо сучасний документальний фільм про війну – пекельну машину дегуманізації». Завершується огляд такими словами: «Фільм будується на русі між двома герметичними просторами. З одного боку, рух зброї, з иншого – закам’яніння пам’яти про місто. Навіть рідкісні голоси, які долунюють з архівних кадрів, уривки з промов британських, американських та німецьких лідерів, здається, йдуть не від людей і промовляють лишень в ім’я війни, прославляючи технологічну перевагу, повний розгром і терор, який триватиме всю зиму, всю весну й усе літо. Нам показують Дрезден, Кельн і Любек, ми ж бачимо Маріуполь та Харків».

Саме про останнє веде й фільм Мантаса Кведаравічюса «Маріуполіс 2», який став однією з найпомітніших кінокартин, безпосередньо пов’язаних з Україною, в очах французьких рецензентів. Елізабет Франк-Дюма з Libération (19 травня 2022 року) назвала свою статтю «„Маріуполіс 2” Мантаса Кведаравічюса: погляд на Україну з того світу». Стверджується: фільм засвідчує той факт, що автор за освітою та покликанням був антропологом, звідки й «якість терплячого спостереження, час, залишений иншим, відмова від будь-якої драматургії. Результатом є вимушено фраґментована картина, але повніша, ніж деінде, того, що означають слова „місто в стані війни”. Нескінченне очікування». Оглядач газети Le Monde Еманюель Ґрінспан рецензує картину Кведаравічюса з нагоди показу стрічки на французько-німецькому телеканалі ARTE в жовтні 2022 року. Він пише, що режисер заплатив своїм життям за те, щоби розповісти нам, що пережили маріупольці за два з половиною місяці жахливої облоги. Далі автор нагадує читачеві, що «жертва режисера-документаліста залишається поза кадром у його роботі, яка виграла в травні в Канні спеціальний приз журі „Золоте око” (L’Œil d’or, премія за документальний фільм, яку присуджує SCAM, французьке Товариство авторів мультимедій, із 2015 року). Литовського режисера вбили російські солдати між 28 березня та 2 квітня, коли він допомагав численним жінкам втекти з обложеного міста. Про це свідчить розслідування, опубліковане 14 жовтня на сайті Spektr.press». Ґрінспан характеризує стрічку Кведаравічюса, як надзвичайну. На думку автора, «Маріуполіс 2» – унікальний візуальний документ, що ілюструє одну з найбільших трагедій, спричинених російським вторгненням, під час якої загинуло щонайменше 20 тисяч мирних громадян України. Еманюель Ґрінспан упевнений, що фільм Кведаравічюса є «скелею, яка встоїть проти всіх отруйних вітрів російської пропаґанди та її західних спільників, котрі вже намагаються посіяти сумніви стосовно одного з найжахливіших злочинів XXI століття».

Однак найбільшим успіхом українського кіна в Канні та Франції загалом можна вважати стрічку Максима Наконечного «Бачення метелика», яка демонструвалася в програмі «Особливий погляд». Багатьом каннським festivaliers (так французькою називають відвідувачів фестивалю) запам’ятається акція творчої команди картини на славнозвісному червоному хіднику Палацу фестивалів, яка розтягнула банер з написом «Russians kill Ukrainians. Do you find it offensive and disturbing to talk about this genocide?» («Росіяни вбивають українців. Ви вважаєте образливим і тривожним говорити про цей геноцид?»). Але з огляду на те, що на стрічку відреагували всі три найбільші французькі газети (Le Monde, Le Figaro, Libération), і на захоплений тон цих відгуків «Бачення метелика» запам’яталося французам не тільки цим. На думку Веронік Коапе з Le Monde, «перший фільм Максима Наконечного, завершений напередодні російського вторгнення й представлений на Каннському фестивалі, став символом цього конфлікту». Далі у своїй рецензії, опублікованій напередодні виходу цієї стрічки 12 жовтня на французькі екрани (й це іще один неймовірний успіх!), авторка зазначає, що російсько-українська війна не переставала хвилювати режисера ще з квітня 2014 року. На думку рецензентки, «Бачення метелика» – це «пекуча історія, присвячена ретельному вивченню травми, вона розкриває всю складність країни, не замовчуючи нічого… Реальне тут досліджується з точністю скальпеля, зображення майже клінічне, але без притаманної холодности, яка здебільшого тримає глядача на відстані, а емоції – в трепеті. Останні, навпаки, проявляються тут у кількох місцях. У мові тіла, кольоровій палітрі й текстурі фільму, різноманітних візуальних елементах, реалізованих у зображенні, а також у тривожній та разючій інтерпретації Рити Бурковської в головній ролі – Лілії, псевдонім Метелик, яка спеціалізується на аеророзвідці». У певному сенсі колезі з Le Monde вторує Лело Джиммі Батіста з Libération: «Небезпечно жонґлюючи форматами, текстурами зображення (кіно, ТБ, інтернет, військова техніка) й сюжетом, який повсякчас загрожує звалитися в „чорнуху”, Максим Наконечний підписує нищівний (спустошливий???) перший фільм, якому вдається не опуститися нижче запаморочливого рівня, заданого його приголомшливим вступом. І відкриває надзвичайну актрису, Риту Бурковську, типу fucked up Леа Сейду, яка гіпнозує від початку до кінця».

Значної уваги надали французькі оглядачі ще одній українській картині, яка представляла нашу країну в престижній каннській секції «Двотижневик режисерів». Мова, як уже здогадався пересічний поціновувач українського кіна, про «Памфіра» Дмитра Сухолиткого-Собчука. Й хоча на набережній Круазет зверталися до режисера просто на ім’я, адже його прізвище видавалося їм невимовним, сутність фільму вони вловили добре. Клариса Фабр із Le Monde у своєму матеріялі про фільм називає його «дивовижним», а потім пише: «Ця стрічка про ґанґстерів та порятунок розповідає про зламану долю чоловіка, який живе коштом контрабанди й проти власної волі втягує сина у свої темні схеми. Хрещений батько, дрібні бандити, закрутна постановка, що вибухає карнавалом: ця „чорна” робота, втім, дає проблиск новому поколінню». Лело Джиммі Батіста з Liberation характеризує Дмитра як людину, розтерзану війною у своїй країні й приголомшену безтурботністю жителів Канна, а потім цитує режисера: «На жаль, у мене дуже часто складається враження, що люди не усвідомлюють, через що нині проходять українці, в яких умовах розгортається вся ця війна... Мені дуже дивно, що зв’язки з Росією досі не розірвані. Я не розумію, як хтось може підтримувати чи терпіти будь-якого власника російського паспорта. Слова підтримки – це добре, але прийде час, коли знадобляться рішучі дії, й будь-яка російська присутність на культурній, політичній та економічній карті буде припинена». Могло б скластися враження, що «Памфір» вразив французів не так, як «Бачення метелика», проте майже впевнений, що ситуація кардинально зміниться, коли «Присягання Памфіра» (тамтешня прокатна назва) 2 листопада з’явиться у французьких кінотеатрах.

У своєму виступі на відкритті 75-го Каннського фестивалю, що став цілковитою несподіванкою для присутніх у театрі Братів Люм’єрів, український президент згадав автора класичного фільму «Диктатор»: «Нам потрібен новий Чаплін, який доведе, що кіно не німе». За кілька хвилин до цього виступу відниця церемонії відкриття фестивалю Віржині Ефіра, одна з найсучасніших зірок французького кіна, сказала: «Чи може кіно змінити світ? Не впевнена. Але воно може кардинально збурити його сприйняття. Що й призведе до зміни світу». Хочеться вірити, що українське кіно й надалі не мовчатиме і повсякчас збурюватиме сприйняття світу, тим самим змінюючи його. А французька преса дедалі більше писатиме про нього. Й не лише французька.

Коментарі