Станіслав Цалик, письменник, історик, сценарист, Matrix-devergent
За теперішніми воєнними новинами загубився столітній ювілей “головного одесита” радянського кіно Бориса Січкіна – незабутнього куплетиста Буби Касторського з пригодницьких фільмів про невловимих месників. Невгамовний жартун, знавець і оповідач смішних історій, майстер розіграшів і герой неймовірних пригод, суттєву частину яких, схоже, легко вигадував сам, улюбленець мільйонів кіноглядачів, він не мав ні почесних звань, ні мистецьких нагород. Ще і тричі відмовили в членстві в Спілці кінематографістів СРСР. Натомість його радісно впізнавали на вулицях, у крамницях, ресторанах, готелях, аеропортах: “О, Буба іде!”
Насправді він не одесит, а киянин: народився і принаймні чверть життя прожив у будинку наприкінці сучасного бульвару Тараса Шевченка. Батько помер 1926-го, коли Борі було чотири. Багатодітна сім’я – семеро душ! – бідувала, а тут ще й голод 1932–1933 років. “Старший брат був танцюристом-самородком і навчив нас усіляких танців, – розповідав Січкін. – Це не тільки врятувало мене від голоду, але і стало згодом моєю професією”.
Їжу здобував на сусідньому Єврейському базарі. “Коли базар надвечір затихав, – згадував, – там збиралися кишенькові злодії, домушники, нальотчики та їхні кохані. Я для них виступав. На дерев’яних стійках бив чечітку, циганські танці, «яблучко», «блекбот», «бариню» й ще Бог знає що. Часто доводилося міняти репертуар, адже глядачі щодня були ті самі. Згодом я перейшов на синтетичний жанр – танець із розмовами й танець із куплетами. Карні злочинці до мене ставилися добре, а головне – вони рятували мене від голоду”. Натомість старший брат помер 1933-го голодною смертю.
Підліток виступав у клубі заводу “Металіст”, у ресторані “Континенталь”, вступив до хореографічного технікуму і вже 15-річним був зарахований до Ансамблю народного танцю України. У 18 років одержав запрошення від славетного Павла Вірського перейти до Ансамблю пісні й танцю Київського особливого військового округу, де заприятелював із Борисом Каменьковичем, майбутнім відомим балетмейстером і народним артистом України. З початком радянсько-німецької війни до складу ансамблю додалися Юрій Тимошенко і Юхим Березін, майбутні Тарапунька і Штепсель, з якими Січкін потім теж товаришував упродовж багатьох років.
Після війни працював на естраді – куплетистом, конферансьє, балетмейстером естрадних програм. Виступав із джаз-оркестром Едді Рознера, в ансамблі літературної та театральної пародії “Синя пташка” під керівництвом Віктора Драгунського (майбутнього автора відомої книжки “Денискові оповідання”). Віра Білоусова-Лещенко, яка наприкінці 1950-х виступала разом із Січкіним, згадувала: “Вражали в Борисі життєлюбність, доброзичливість, нескінченний гумор. Умів і слова хороші знайти, і куплети на ходу складав, імпровізував блискуче. Легко було поруч із ним”.
На знімальний майданчик артист потрапив 1954-го – зіграв маленьку роль залицяльника у фільмі “Анна на шиї”. Далі мав епізодичні ролі в чотирьох фільмах, серед них конферансьє в стрічці Михайла Каліка “До побачення, хлопчики!”.
У 1966-му доля розклала такий пасьянс: Січкіна не затвердили на роль “товариша Саахова” в кінокомедії “Кавказька полонянка”, натомість узяли в пригодницький фільм “Невловимі месники”.
Режисер Едмонд Кеосаян пробував на роль Буби Касторського Еммануїла Геллера й Михайла Водяного. “Я знав Кеосаяна, – розповідав Січкін, – і знав, що він збирається знімати фільм, у сценарії якого є маленька роль веселого актора. Я сидів у Будинку кіно в оточенні друзів, а тут прийшов Кеосаян. Я одразу до нього: «Едік, кажуть, у тебе є для мене цікава роль?» Він ляснув себе по лобі: «Ти дуже своєчасно! Є роль, і тільки для тебе! Жодних проб! Ти у фільмі!» Ми попрощалися. Я, щоправда, сумнівався, адже проби вже минули і, мабуть, когось на роль Буби вже пробували. Але Кеосаян був людиною слова. Мені зателефонували та викликали на зйомки”. Актор виїхав у Нову Каховку на Херсонщині. 23 липня розпочав роботу у фільмі епізодом на Базарній площі, де заскакує на естраду та співає: “Я – Буба Касторський, оригінальний куплетист”.
Конферансьє - "До побачення, хлопчики"
Леонід Брежнєв - "Ніксон"
День 29 квітня 1967-го назавжди змінив життя Бориса Січкіна: на екрани вийшла стрічка “Невловимі месники”, яку впродовж тільки першого року подивилися 54,5 млн глядачів. Актор, якого ще вчора мало хто знав, став суперзіркою. Він охоче роз’їжджав по країні з концертами: виступав у костюмі Буби, розповідав про знімання фільму. Його спитали, чи не заважає йому цей образ, чи нема бажання зняти нарешті маску. “З чого ви взяли, що я хочу його позбутися? – здивувався Січкін. – Буба Касторський мені дуже дорогий. Мені дуже подобається, що в мене з ним багато спільного. Я ніби з ним злився”.
Його слава збільшилася після виходу в 1968-му фільму “Нові пригоди невловимих”, у якому Буба, ставши одним із головних персонажів, виконує кілька естрадних номерів і навіть перевдягається в жінку. То був пік його акторської кар’єри. Такої можливості виявити весь свій акторський діапазон у нього більше не буде.
Тим часом когось дуже дратував успіх Січкіна. У 1973-му його ув’язнили за нібито “ліві” концертні гонорари. За рік відпустили, звинувачення визнали помилковим, але “згори” заборонили знімати його в кіно. Наприклад, його затвердили на роль Остапа Бендера в телефільмі “12 стільців”, але її зіграв інший актор. Прізвище Січкіна прибрали з титрів попередніх стрічок. Єдина після арешту роль 1978-го стала останньою в його радянській фільмографії.
Артист із сім’єю емігрував до США. Там зіграв Брежнєва у фільмі Олівера Стоуна “Ніксон”, де знявся разом з Ентоні Гопкінсом та іншими голлівудськими суперзірками. Проте великої кар’єри в Голлівуді не зробив. Написав спогади, у яких із теплотою згадав свої київські літа. До 80-річчя не дожив кілька місяців.