Двадцять років тому в етері телеканалу «1+1» вийшли перші серії документального фільму Сергія Буковського «Війна. Український рахунок». Ретельне дослідження численних документів, кінохронік та інтерв’ю з десятками ветеранів і ветеранок як УПА, так і Червоної армії серія за серією відтворювали складний контекст Другої світової війни в Україні, який багато в чому суперечив мітам совєтської пропаганди. Дев’ятисерійне документальне полотно оповідало про жертви й трагедії, спричинені по всій країні одночасно і нацистським вторгненням, і совєтським тоталітарним поневоленням. Втім, два десятки років потому – 2022-го, актуальність серіалу анітрохи не зменшилась, а Україна переживає тяжкі часи нової війни, яку розпочала Росія, будуючи свою пропаґанду на маніпуляціях щодо історії Другої світової.

Про засвоєння історичного досвіду, роботу над документальним серіалом і його долю розповідає режисер, лавреат Національної премії України імени Тараса Шевченка Сергій Буковський.

Юлія Коваленко: Серіал торік відзначив свій ювілей – 20 років. Але вражає, наскільки він сьогодні є гострим і влучним – йдеться про те, що й по нині лишається в публічному просторі актуальним, обговорюваним, подекуди нерозв’язаним. Власне, перша ж серія розпочинається коротким опитування перехожих у Києві та Львові: що для них означає 9 травня. Одна львів’янка констатує дихотомічність сприйняття цієї дати в суспільстві, коротко відповівши: «Кому то була перемога – а у нас була біда». Але важливо, що таке полярне ставлення не постає чимось, що категорично відрізняє ці два міста, не є якимось суто політико-географічним диференціюванням: натомість як біля Золотих воріт, так і на площі Ринок лунають різні думки. Розкажіть, будь ласка, в яких умовах, у якій суспільно-політичній атмосфері задумувався та створювався серіал? Чи доводилося переконувати керівництво каналу у важливості порушувати такі гострі питання й загалом піддавати критичному осмисленню «священну корову», так би мовити, совєтських наративів – Другу світову війну?

Сергій Буковський: Дякую, що нагадали про 20-річчя. Несподівано для мене. До речі, у Львові, доволі давно, на площі Ринок купив DVD з нашим серіалом – звісно, в піратів. «Це – слава», – подумав я (усміхається). Але, до речі, це єдина копія фільму, яку я маю.

Тоді, 20 років тому, якраз точилася дискусія про примирення й толерантність у ставленні до воїнів УПА й ветеранів совєтської армії. Тому, можливо, фільм і мав доволі значний резонанс та високі рейтинґи. Якраз і дізнався, що таке рейтинґи (усміхається).

Ніяких заперечень з боку тодішнього керівництва «1+1» не було. Ба більше, коли я прийшов із цією ідеєю до Роднянського й Оселедчика, відповідь була: «Ми теж про це давно думали».

Моєю головною мотивацією, як сьогодні кажуть і пишуть у тритментах, стало одне: надати слово простим солдатам, якими були мій батько – Анатолій Сергійович Буковський, артилерист, і мій тесть – Григорій Євгенович Бондар, піхотинець. Обидва не дійшли до Берліна й зустріли день закінчення війни у шпиталях. І звичайно – воякам УПА, бо раніше вони фігурували у фільмах типу «Зрада – їхнє ремесло», «Упирі»…

Зрозуміло, що 9 травня, на відміну від частини львів’ян, наші родини святкували. Та правда про війну, яку вони розповідали, зовсім не збігалася з тією «правдою», що ми бачили у совєтському кінематографі. Хоча, з мого боку, було б несправедливим заперечувати всі совєтські фільми на цю тему. Поміж них траплялися шедеври. І в найкращих ішлося не про окопне життя чи воєнні дії. Зовсім навпаки – це було кіно про життя людей далеко від фронту, в тилу. Не буду перераховувати, знавці розуміють, про що я кажу. Це працювало значно сильніше, бо глядач домислював, що відбувалося на фронтах.

ЮК: Ще трохи про контекст довкола серіалу. 2003 року він виходить на телеекрани, й тоді ж ви отримуєте за нього премію «Телетріумф». Якою була доля серіалу далі?

СБ: 2002-го вийшли тільки перші 4 серії, й було це не в праймтайм, а десь після 11 вечора. У наступному році вийшло ще 5 серій. І тоді канал демонстрував повністю фільм упродовж дня – саме 9 травня. Я отримав також Національну премію України імени Тараса Шевченка 2004 року, й пишаюсь тим, що диплом підписаний Іваном Михайловичем Дзюбою – тодішнім головою комітету з присудження премії.

До речі, була дубльована версія для каналу НТВ – і її там показали. Але щодо рейтинґів – не знаю. Більше фільм ніде не демонструвався. Як мені відомо, немає навіть дубльованої чи субтитрованої англомовної версії.

ЮК: У титрах цього не вказано, але, я так розумію, ви також працювали над сценарієм? У рецензії Сергія Тримбача на ваш серіал, опублікованій 2003 року в KINO-КОЛІ, я прочитала цікаве визначення: «Головною ідеєю серіалу було не винесення обвинувальних вироків, а фіксація голосів минулого». І далі, що ви «даєте слово людям, чий рахунок війні – особистий і незаідеологізований». Чи погодилися б ви з таким визначенням? І як для себе обґрунтовуєте потрібність/можливість або непотрібність/неможливість незаідеологізованого документального кіна про війну?

СБ: Сценарію як такого не було. Мали розгорнутий, доволі детальний сценарний план, написаний мною разом із дружиною – Вікторією Бондар. Її ж авторський текст. Оце випала найскладніша робота. Людей, хто писав авторські – не дикторські – тексти до документального кіна, завжди було вкрай мало… 

Вікторія Бондар: Текст писала, так би мовити, «під диктовку» режисера. Він мені ставив завдання: потрібно таке й таке. Потім запрошувала свого друга й колегу Сашка Коваля – радіожурналіста з Хрещатика, 26, він помічав якісь «незбіги» й казав мені… У титрах ми обоє вказані як редактори фільму. Цю професію поважаю й люблю. До речі, сьогодні якусь її частину перебрали на себе «продюсери», на жаль, і в переважній більшості саме ті, хто майже не обізнаний у кінематографі, його історії, які оперують категоріями «чіпляє – не чіпляє».

СБ: Я не пам’ятаю дослівно рецензії Сергія Тримбача, але вона справді була визначною. Сергій – професійний кінознавець, письменник. І коли має час і надхнення, ґенерує дуже гарні тексти. Хочу нагадати ще про одну рецензію – Анни Шерман у тодішній «Телекритиці». На превеликий жаль, сьогодні мало хто так пише. Здебільшого, це просто розповідь про сюжет фільму.

ЮК: Оскільки ми ведемо мову про осмислення історичного минулого – і головним чином, війни, то побудова наративів тут стає суто політичною справою. Як у кінематографічному, ґодарівському сенсі, так і в прямому розумінні. Тут я не можу не звернутися до одного епізоду першої серії. У перші десять хвилин на екрані з’являються архівні кадри: жінки з квітами зустрічають військових у нацистській формі, й голос за кадром розповідає, що 30 червня 1941 року до Львова в аванґарді 1-шої німецької гірської дивізії увійшов український батальйон «Нахтіґаль», командував яким сотник Роман Шухевич. Далі йдеться про Українську Повстанську Армію, тогочасний соціополітичний контекст у Львові, інтерв’ю із сином Шухевича Юрієм і так далі. Загалом упродовж усього серіалу архівні кадри щедро й докладно коментуються, доповнюються інтерв’ю й текстами.

Подібним чином кадрами, як львів’яни стрічали нацистів квітами, розпочинається й фільм Сергія Лозниці «Бабин Яр. Контекст». Утім, на відміну від вашого серіалу, робота Лозниці не містить жодного коментаря чи додаткового інтерв’ю, вся місія – так би мовити, зробити видимим контекст тієї війни – поклалася режисером на самі архівні кадри.

Як на вашу думку, чи містять хроніки самі собою потенціал будувати наративи – знеособлено й об’єктивно «промовляти» про війну безпосередньо, без режисерських коментарів?

СБ: Не зовсім так. Ведучи мову про фільм «Бабин Яр. Контекст» – справді, там немає авторського, голосом озвученного тексту й прямих інтервʼю. Але у фільмі чимало доволі довгих пояснювальних титрів. Саме вони й виконують роль авторської позиції режисера. Не хочу занурюватися у цю тему. Скажу лишень, що у фільмі «Бабин Яр. Контекст» багато унікальної хроніки з архівів Німеччини та инших країн. У нас же був мізерний бюджет, і вся наша хроніка – з Центрального державного кінофотофоноархіву України імени Пшеничного. Маючи досвід асистента на «Укркінохроніці», я багато часу провів там і знав, де і що шукати. Додам, до речі, що не лише Львів зустрічав німців як визволителів, а й кияни також. Ці кадри є в нашому фільмі. Свідки мені розповідали, що навіть накривалися столи й були офіційні особи, що зустрічали військо. Без квітів, але хлібом-сіллю. Було також чимало людей, не задоволених совєтською владою.

Робота з хронікою – це релігія. Коли ти робиш документальне кіно, безстороннім лишатися неможливо. Річ не лише й не стільки в дикторському тексті. Є мистецтво монтажу, а це – завжди добір автора, режисера.

ЮК: Яким був пошук героїв? Майже з усіма відчувається теплий контакт і довіра в розмові. Дехто із співрозмовників не стримує сліз, розповідаючи про війну, хтось робить одверті зізнання, що шкодує про повернення з примусових робіт у Німеччині, бо колгоспи подекуди були ще гірші. Як вибудовувалися такі стосунки?

СБ: Відповім стисло. Ми мали своєрідний тест на затвердження протагоністів. Ті, хто категорично не хотів зніматися, кажучи: ми – не герої, а прості солдати, – ті й ставали учасниками нашого фільму. Це – скромні, соромʼязливі люди, що не брязкали медалями. Не ті ветерани, яких запрошували на піонерські збори в школах. Зараз шкодую, що не зафільмував своїх батьків. Гадаю, батько додав би чорного гумору (усміхається). Ветеранські магазини – такі були у кожному районі – раз на місяць видавали набір продуктів, які важко було купити в інших магазинах: гречку, цукор, олію, «синю» курку. Батько називав цей магазин «Спасибо-товарищу-Гитлеру». 

ЮК: Уже вісім з половиною років в Україні триває війна, з яких понад пів року – повномасштабна, що її розпочала Росія. За цей час, здається, акумулювався направду неосяжний архів відеозаписів і документів як із фронтів та окупованих територій, так і з тилу. Чи думали ви про можливість створити новий документальний серіал чи фільм про війну?

СБ: Ні, не думав і не планую. Якщо поживу ще років 10–15, тоді, можливо, зроблю. Сьогодні цих фільмів вдосталь уже є, а найближчим часом з’явиться ще більше.

ЮК: 1965 року Ганна Арендт у серії лекцій «Деякі питання моральної філософії» в Нью-Йорку заявила, що трагічне минуле нацизму й Другої світової так і не засвоїли не лише німці, чий уряд Аденауера, на її думку, провалив політику покарання нацистів, а загалом ніхто у світі – бо зрештою людство так і не знайшло виходу, як ті злочини покарати чи пробачити. Нині, 2022 року, чи погодилися б ви з такою песимістичною тезою щодо трагедії Другої світової? Й окремо – якщо спробувати перенести це питання на українські терени: чи засвоїли або принаймні чи маємо ми шанс засвоїти наше совєтське минуле?

СБ: Стосовно того, чи засвоїли – боюся, ні! На превеликий жаль. Чи зроблено щось у суспільстві, щоби знайти шляхи, хай не для порозуміння – хоча б для толерантности у ставленні до тих, хто боронив Україну на боці УПА й на боці совєтської армії? А те, що продовжувало комуністичне керівництво вже після війни?

Шанс за засвоєння історичного досвіду завжди є. Але ми не маємо духовних лідерів у нашій країні. Покоління шістдесятників ніхто за великим рахунком не замінив. Перервався звʼязок поколінь. Наслідки ми вже відчуваємо.

ЮК: Наостанок пропоную порозмовляти нарешті про майбутнє. На які, на вашу думку, перспективи слід очікувати українському кінематографу найближчих років? На що б ви сподівались, а від чого застерігали?

CБ: Ще якийсь час для нас будуть відчинені двері міжнародних кінофестивалів. Нам допомагатимуть різноманітні фонди й організації, а потім усе зійде нанівець. Вигулькне багато поверхового примітивного кіна, зробленого нашвидкуруч. Що вже зараз ми можемо спостерігати.

На щастя, сьогодні знімається багато хроніки – а це наша історія, документи часу.

Те, що я скажу, напевно, не на часі, але я переконаний, що Україні вкрай потрібно мати справжню європейську кіноосвіту. Чи досягнуть цього, я не певен. Нещодавно ми з дружиною пили каву на розі Львівської площі й Ярославового Валу. Там просто перед очима стоїть досі недобудована споруда. Коли я вступив до «Карпусика» (КДІТМ ім. І. Карпенка-Карого) 1977-го, нам казали: «Дипломи одержуватимете в новому корпусі – на Ярославовому Валу». Саме в цьому будинку, де нині на даху ростуть будяки й дерева, наче в Припʼяті. Для мене це – жива метафора нашого кіномайбутнього.

Голова Держкіна Марина Кудерчук

А нині що? Довженко-Центр – прагнуть до біса. Кінофакультет Університету Карпенка-Карого – воліють переселити на студію Довженка. Не кажуть, щоправда, в який корпус. Нашою галуззю керує неосвічена, непрофесійна й невихована людина. За духовність у парламенті відповідає колишній прикордонник Сушко, а ректор університету культури та мистецтва торгує чебуреками на одеській трасі. Що далі? Може, ви скажете?!