Сергій Саржевський, перекладач з англійської. Найважливіша життьова місія – відродження рідної мови, послуговується правописом власного робу.
Нюрнберґ, 2023. Не дивуйтеся — то не тепер, не знову діється, то — кіно. Колись я не став-би дивитися його, бо тема Нюрнберґу в московськім кіні навіки рокована на пропаґандистський ужиток. А після 2014 року не став-би дивитися просто тому, що це — московське кіно. Це — як приватній українець. Як любителеві кіна мені вистарчило-б і кількох кадрів, щоб припинити безнадійний перегляд заштемпованого кіновиробу, де все наперед відоме, й можна не сумніватися, щоб просто згаєш час, та й іще попсуєш і без того не бездоганний мистецький смак.
Але є підстава для критики. Є, сказати-б, навіть сенсація. Бо року 2018 воно ще ніби кіноробилося до 75-ої річниці «єдиної й вічної, а тому великої перемоги» московського народу. В суті своїй двогодинна стрічка навіть і тепер ні нащо більше зазіхати не може. Але запізнений випуск, вихід у 2023 рік, кладе на пропаґандистсько-комерційні хвиґлі-миґлі свіже чорне, бучанське тавро.
Ко-продукція. Не задля моднього слівця вжию цього терміну, а щоб не паскудити поважного тямку́ «спільне виробництво». Чогось кортить вірити, що Чехія, Німеччина й Велика Британія 2023 року Божого вже відсахнулися від укладених в останню «спокуту західніх гріхів» перед небіжчиком СССР-ом, колись чесних, спілчанських, а тепер закривавлених грошей. Бо ті гроші пішли на останню (сподіваюся більше оказії не випаде) пихату заяву про вічну московську правість.
Цинізм? Якось нія́ково впосліджувати безневинних античних кініків-любомудрів, що по своєму прагли для людини істини й добра. Аскеза — народові. Апедевсія, свобода від культурних, релігійних і громадських пут, — еліті. Автаркія — державі, де під орудою таких апедевтів живуть оті несамохітні аскети. Сократові виученики так давно померли, що і в старих могилах від такого блюзнірства ні́кому перевертатися— отже, ні́кому встати й заперечити. Тож не зовімо це цинізмом. Це зло, що сміливо зазира за власний край.
Протагоніст Ігор Волгін — перекладар. У розумінні московському, перекладчик — виказчик і підглядчик, а перекладач — вивідач і розглядач. А йнакше — нащо воно все? Ну, не тлумачити-ж? Звісно бо всім: історична правда — то задовільна версія. Саме тому вона така на всі боки гнуча, така мерехтливо-мінлива й раптом, у перело́мовий момент, — сліпуча, як лямпа на допиті, як таборо́вий прожектор-світлокид.
Дак ото московський пластун унаджується до американської судової драми. Фільм не гребує вивла́сненням майже всіх без винятку жанрів, що вславили були Голівуд: thriller, action, court drama, love story, spy і disaster film. Бракує хіба що road-movie. Либонь тому, що далі в мавпуванні ненависної культури їхати нікуди. Звідци цілком логічний, хоч і несподіваний , для персонажів висновок: «А таки з американців барвари!» «І чого так цього разу?», — може знічевля поцікавитися хтось із нечисленних глядачів. А бач, як вони бомбили Нюрнберґ? Нещадно! Місто, де відмінно від якогось Маріюполя, можна було накупити опрічних будинків і розкошувати самотою, втішаючись із добутків великої культури.
Бо велика культура, завважте, ще нічому не вадила. Не вадила вона вбивству тих, хто на думку великих культурників, не такий культуристий, як треба, не заваджала нищенню того, що здається несамостійне, а тому непотрібне. Не перешкоджала тому, щоб іменем великого компоніста назвати кумпанію найманих злочинників і зграйно збиткуватися з цілого світу. А от з американців симболічно виходять барбари : їм до евразійських здобутків — як до неба пішки.
У судовій драмі аж троє «правників» чи радше юридичних бюрократів українського походження: ніженець Руденко, юриста без юридичної освіти, на час Нюрнберґу чинний головний прокурор (і принагідний головний кат) Української РСР; киянин Зоря, що, як то буває з випадковими совісними людьми, чи то сам застрелився чи то московці помогли; й кубанець Микитченко, теж собі совіцький посіпака. Нахабний Руденко в переконливому втіленні від Безрукова (яке комерційне кіно без Безрукова-Миронова?) наводить приклади злочинів проти людства, вчинених на рідній йому вкраїнській землі: згнущання з військових полонеників, катування! Ого! І це в Україні. Безруков показує Руденка нездарним. Саме так і сприймали його англосаксонського закону колеґи. А коли було вчитися? Пхав-же й пхав цілий свій вік до д’ної ями, аж поки Господь не прибрав. Безруков виказує людський досвід такого пацючого попихання, що й сам має. Він і зовні схожий на «русского Руденку». Хохлацький акцент був-би тут надмірно реалістичний.
Кіно робили the usual suxpects, тому передні титри нагадують санкційні списки: «ВТБ», «Ґазпром», «Транснефть»… Вони щиро визнають, що «фильм содержит сцены курения». А й справді — що може бути осоружніше?! Як у тій геть заяложеній анекдоті: «Якби-ж то мама знала, що я курю!» Що може бути гірше? Хіба те, що лорда Оуксі показує московський Кахун — дуже вже схожий!
Між иньшим, гримить грізне́ попередження нащадкові: «На трибунале перешли в наступление, и теперь во всём обвиняют нас!» Ага! Ось вона причина прохвилактичного впаду в Україну, отого «будем-будем бить!». Неґативний герой (заблудлий) силкується заперечити: «Ви, московці, здатні лиш на одно: все згубити!» Та хто йому повірить, неґативному такому?! Ось мати німецького москаля навіть пробує вдатися до нормального московського арґументу (звичайного десь на Херсонщині): «Він боронив свою батьківщину!» «Де, — справедливо перепитує протагонистий, — в моїй країні?» Треба перше змінити конституцію, приєднати загарбані землі, знедолених людей — отоді балю́й.
Московський «Нюрнберґ», сподіваймося, — то остання їхня спроба взяти в заручниці людську пам’ять і без кінця й сорому, незалежно від віку, ґвалтувати її. МГБ-ешний полковник Мигачов (а, задається, сам незамінний Миронов, так усе виходить документально) постулює дуже виразно: це має бути остаточний присуд, такий, щоб уже переглядові чи там оскарженню не підлягав. От переміг царизм-капіталізм, душе моя, душе мого сина, внука, прагонука, — на тисячу років, пий, їж, веселися! Щоб і доля не поткнулася сказати, що нестямна ти! Скінчилася історія! Один був злочин проти людства чи там проти людяности — й покараний він, і не буде більше з нашого боку винних, а тільки ті, кого ми причепимо до навіки засуджених. Усіх жаль, але хай-но подобиваємо їх.
Знову, звично винні в усьому німці. Як у пророчому романі небіжчика Тома Кленсі «Red Storm Rising» усе уп’ять починається провокацією й нападом на німців, бо хто-ж повірить, що вони колись спроможуться відродити свою невинність? Кіно аторське, тож автор, до речи, кишенівець родом, не відмовляє ані німцям, ані собі в милостині сякого-такого психологічного шаманства в дусі замовника: не все так просто в пеклі, як може здаватися обивателеві в РФ.
Любовно-історичний фільм у кінці поважно сповіщає, що от чужих загинуло занадто мало, зате «советских людей» — 27 мільйонів душ. Чи є там серед них українці, щоб хоч помолитися? Відповідь уже давали: жаднісінького! Народи, не будьте совіцькі, то й житимете. А як хто загине — то вже славним героєм, а не «советским человеком» без Божої надії.