Ігор Грабович, Укрінформ
Повнометражний ігровий фільм режисера Сергія Лисенка «Екс» присвячений діяльності УВО – Української Військової Організації, яка виникла 1920 року з ініціативи офіцерів тогочасних українських армій. Від початку її очолював полковник Євген Коновалець. Діяльність УВО була фактично обмежена Західною Україною. За кілька років УВО стала частиною ОУН, яка сьогодні є чи не найвідомішою структурою в історії України, що боролася за нашу незалежність.
Фільм розповідає про один із епізодів діяльності УВО – спробу експропріації коштів із пошти у містечку Городок (Львівщина), які були потрібні для потреб організації. Це сталося 1932 року. У якусь мить усе пішло не так, як планувалося, і звичайна (дотепер) експропріація перетворилася на криваве місиво. У стрічці є ще одна паралельна лінія, також пов’язана із незаконною діяльністю молодих людей – цього разу батярів, які задумали пограбувати місцевий кооператив. З часом ці дві лінії пересікаються.
І все ж, якщо ви чекаєте напруженого бойовика, докладно викладеної історії про пограбування, оповіді про діяльність УВО – то навряд чи ви їх отримаєте, оскільки на вас чекатиме доволі своєрідне видовище, у якому переплелося кілька кіножанрів, серед яких – і бойовик, і чорна комедія, й так званий «сільський» горор, і трилер. У фільмі є несподівані сюжетні відгалуження, тривалі епізоди, які не розвивають дію, а також другорядні персонажі, які часто займають більше місця у фільмі, аніж головні.
Загалом, стрічка має безліч чеснот – вона загалом динамічна, її цікаво дивитися, в її основі – безліч автентики, яка втілена й на рівні діалогів (автор сценарію – Ярослав Яріш), і через матеріальну складову (художник-постановник – Влад Одуденко), і, що дуже важливо, через акторські типажі – значна більшість виконавців принесли на екран упізнавані галицькі типи. Варто назвати цих молодих акторів: Роман Кривдик, Віталій Гордієнко, Орест Пастух, Ліза Бакуліна, Олег Онещак, Василь Колісник, Ярослав Дерпак, Анатоль Фон-Філандра та інші.
Оператор-постановник цього фільму Сергій Михальчук зробив усе, аби візуально стрічка не просто запам’ятовувалася, проте максимально виражала авторський задум, передавала драматизм та водночас гумор ситуації.
Разом із тим, картина викликає низку всіляких запитань. Вони стосуються у першу чергу композиції картини. Перед нами – нелінійна оповідь: фільм починається на середині історії, далі йде фактично її фінал, і тільки згодом нас повертають до початку. Така композиція доволі часто використовується у стрічках про пограбування та різноманітні афери, які змушують глядачів завмирати в очікуванні розв’язки головоломки, яка лежить в основі сюжету. Проте вільна композиція – все ж більше літературний, аніж кінематографічний прийом, його ще називають «романним».
Така композиція розв’язує руки авторові фільму, водночас вона цілком зосереджена на фіналі історії, а весь фільм є просто однією великою передісторією цього фіналу. Найчастіше так працюють письменники, які прийшли до кінематографа, – наприклад, Вуді Аллен, чиї фільми були одними з перших, що досягли успіху завдяки такій манері оповіді.
І все ж вершиною подібного типу кіно залишаються фільми Квентіна Тарантіно, і цей кінематографіст – не просто майстер діалогів чи монологів, проте творець парадоксального стилю, в основі якого – насилля, яке може вестися усіма можливими засобами: від словесного – до фізичного. У Тарантіно слово ніколи не є нейтральним, ніколи не позначає безособову інформацію, якою обмінюються мовці, – це завше демонстрація переваги одного персонажа над іншим. І це почалося ще із першого його повнометражного фільму «Скажені пси» (1992), який цілком тримається на розмовах, дії тут фактично немає, а якщо вона і наявна (найчастіше – це постріл), то просто завершує собою словесну перепалку, і є останньою, остаточною реплікою у діалозі. Слово у фільмах Тарантіно рівноцінне відчайдушному вчинку на полі бою, бо за свої слова часто доводиться платити кров’ю та життям.
З цієї точки зору фільм Сергія Лисенка – тарантінівський, бо у ньому також нелінійна структура і більшість епізодів містять інтенсивні діалоги, які мають за мету не стільки обмін інформацією, скільки обмін агресією. З одного боку, це досить цікаво, оскільки в українському кіно не було подібного, до того ж, діалоги ведуться галицькою говіркою – екзотичною для більшої частини України – тому вони можуть бути додатковою розвагою чи навіть викликом для глядача.
Проте, з іншого боку, фільм усе ж тримається на певних історичних фактах, які доступні для широкого загалу. І стрічка досить вільно поводиться із цими фактами (скажімо, бойовиків під час пограбування пошти було дванадцятеро, а не шестеро, дія відбувалася у листопаді, а не десь на початку літа тощо). Картина відображає історичні факти у загальних рисах, і дуже часто – у відриві від історичного контексту.
Бійці у картині виглядають відвертими аматорами – їм не вистачає вишколу, дисципліни чи навіть елементарної конспірації – бойовики збираються відкрито, голосно обговорюють свої плани, взагалі ведуть себе вкрай легковажно. Почасти це правда, оскільки у плануванні реального пограбування були допущені фатальні помилки, зокрема, погано була проведена розвідка, внаслідок чого бойовики потрапили під обстріл ще у пошті, а згодом і на вулиці. Разом із тим, плануванням займалися відповідальні люди, очільники УВО, і наради з планування проводилися таємно, і грабіжники прибували на місце подій роздільно, й були у масках.
Власне такий підхід до теми одразу знижує планку оповіді, бо якщо українські герої були настільки некомпетентними, то за що ми їх маємо славити? Але це іще пів біди. У фільмі є паралельна лінія з батярами, яка виглядає відверто декоративною, і саме вона робить цей фільм максимально «тарантінівським». Як відомо, Тарантіно ніколи не знімає фільмів за реальними подіями – усі його сюжети є просто переспівами сюжетів низової, фактично бульварної культури. Якщо ж у його фільмах з’являється щось реальне, то воно одразу потрапляє у розряд альтернативної історії, як це було у «Безславних виродках» та «Одного разу в... Голлівуді». Його фільми – у першу чергу абстрактні фрески, які ставлять персонажів перед важким екзистенційним вибором, а вже у другу – щось хоч трохи близьке до реальності.
Паралельна сюжетна лінія «Екса» вибудована цілком у подібному стилі. Ми бачимо одного з батярів, Юрка, який веде себе максимально ризиковано, навіть виклично. Він задирається у кнайпі з бойовиками УВО, напивається перед грабунком кооперативу, відтак не може відчинити сейф, б’ється зі своїм напарником, і зрештою – потрапляє у полон до місцевого господаря, який закриває батяра у своїй клуні. Далі історія розгортається, як у «Кримінальному чтиві», де з в’язнем може трапитися все, що завгодно. Тут навіть з’являється ще один персонаж, кум Іван, і невипадково, бо «у моїй крамниці вбивати можу тільки я та Зед». Кружляння камери довкола бранця нагадує схожий епізод зі «Скажених псів», і коли вухо батяра опиняється на першому плані, то тільки й чекаєш, що те вухо йому зараз відріжуть серпом під підходящу мелодію.
Отже, якщо фільм розглядати з точки зору історичної відповідності, то тут безліч прогалин, які важко якось виправдати. Якщо дивитися на це кіно, як на гру в тарантінівському стилі, то його цілком можна прийняти через неповторні, місцями навіть абсурдні діалоги та монологи, а також свободу, з якою таке кіно зроблено.
Разом із тим, полемічним залишається методика створення українських фільмів із такого типу історичними сюжетами. Вочевидь, що авторам доведеться все ж обирати – знімати їм історично релевантне чи пригодницьке кіно. На мій погляд, ці речі неможливо об’єднати, і справа не тільки у так званій «правді життя», а й у цілковитій невідпрацьованості українського пригодницького фільму як окремого жанру. Усе, що ми маємо – це ще радянську міфологію, яку більшість вітчизняних кінематографістів прикладають до української історії, не прагнучи шукати альтернативи. З цього погляду, «Екс» видається фільмом перехідного періоду, у якому можна вгледіти й елементи фільмів Тарантіно, і радянської «Молодої гвардії». Ймовірно, з часом усе це має змінитися.
Підсумовуючи: «Екс» – непоганий фільм, добре зроблений на рівні кінематографії, режисури та акторського виконання, по-своєму цілісний, сповнений енергії, цікавих персонажів та правдивої автентики. Він, безумовно, вартий перегляду, так само, як і полеміки.