втілене

  • «Кров’янка»

    Короткометражний ігровий фільм режисера й сценариста Аркадія Непиталюка «Кров’янка» (2016) за однойменним сценарієм…

  • «Сказ»

    Короткометражний ігровий фільм режисерки й сценаристки Марисі Нікітюк та співсценариста Дмитра Сухолиткого-Собчука «Сказ» (2016) за однойменним сценарієм…

  • «Перед виборами»

    Короткометражний ігровий фільм режисера Володимира Адамчо «Перед виборами» (2016) за однойменним сценарієм Олександра Геревича…

Ігор Грабович, Укрінформ

На широкий екран вийшла комедія «Свінґери 2», яка є продовженням торішнього кінопрокатного гіта.

У картині зберігаються усі герої за винятком Дениса (Любомир Валівоць), якому не знайшлося місця у новому сюжеті. А новий сюжет веде мову про чоловічу імпотенцію, на яку в картині страждає герой Михайла Кукуюка бізнесмен Ігор. Чому так сталося – нам не пояснюють, просто ставлять перед фактом. Його дружина Ілона (Оля Полякова) шукає способи порятунку ситуації, обираючи доволі ексцентричні методи.

Подібне було й у першому фільмі, де той самий персонаж раптом вимагав від своєї дружини свінґу, себто легального та добровільного обміну партнерами. Там також не було мотивації, і сюжет так само обертався довкола сексу та спроможності його зреалізувати. Себто засаднича нездатність утілити власні плотські бажання є основою обох фільмів.

Друга частина «Свінґерів» – відверто слабша за першу, видно, що люди поспішали й навіть не намагалися вигадати щось, хоч трохи притомніше за повторення пройденого, тому пішли шляхом найменшого опору. Вигадали доволі умовний, хоч і актуальний сюжет, який помістили у дві локації; саму фабулу звели до розігрування низки мало пов’язаних між собою скетчів. Про акторську гру тут взагалі не йдеться. Вся історія у фільмі втілена словесно, і для її передачі цілком би вистачило читки сценарію акторами вголос. Жодний із персонажів не є хоч якось впізнаваним, декорації виглядають доволі умовними, так само, як і весь антураж. Одним словом, перед нами – зроблене нашвидкуруч дешеве видиво, на тлі якого перша частина виглядає майже шедевром.

Звісно, стрічка несе не тільки низку вульгарних жартів, а й повчальний фінал, суть якого зводиться до того, що варто цінувати ближніх, розуміти та прощати їх.

Подібна мораль є стандартною у такого штибу комедіях, оскільки їхнє головне завдання – розв’язувати персональні кризи героїв, а розв’язати їх можна тільки через повернення до «норми», до певних речей традиційного типу. Себто бажання свінґувати у такому кіно аж ніяк не є різновидом норми, а тільки свідченням того, що сімейні справи пішли якось не так. Подібне можна сказати і про ведення персонажем Михайла Кукуяка передвиборного популістського блогу в фільмі й навіть саме кандидатство у президенти. Все тут порушує певну норму, в основі якої залишається старе добре вірне і взаємне кохання.

Взагалі, цей фільм можна оцінювати з кількох точок зору: і як окрему сучасну українську комедію, актуальну та навіть злободенну у певних своїх виявах, і як картину, яка вписується у ширший кінематографічний контекст.

Першим є контекст української комедії загалом, у якій еротична тема практично ніколи не була представлена хоч якось повноцінно. У радянські часи це було не можливо в принципі, у пострадянську епоху тема ця стала символом всезагального звільнення та лібералізації, коли тіла радянських людей отримали не тільки політичну свободу, а й право на тілесну насолоду.

Тут було кілька своєрідних картин на кшталт серіалу «Острів кохання» (1996) Олега Бійми чи повнометражного фільму «Кілька любовних історій» (1994) Андрія Бенкендорфа. Це була цілком європейська еротика, у якій насолода та спокуса жодним чином не відділялися від базових людських потреб і не ставали предметом спекуляцій та рефлексії, тим паче політичних ігор.

Однак маніпуляції та політичні ігри відбувалися в американському кіно, де еротика була проблемним місцем через загальну пуританську атмосферу американського суспільства, яке майже завжди криміналізувало сексуальну свободу. Саме там зародився жанр еротичного трилера, у якому вільна сексуальна поведінка найчастіше належала злочинцеві. Лібералізація відбувалася дуже повільно і через жанр молодіжних комедій, у яких крок за кроком секс вивільнявся від заборон. Робилося це, однак, через серію моральних уроків, у яких фізичне зближення обов’язково мало супроводжуватися коханням. Проте свінґ, обмін партнерами, адюльтер так і не був легалізований в американському масовому кіно. Жодного сексу поза межами сімейної спальні!

Натомість європейські картини були вільнішими у цьому сенсі. Нова українська комедія, а «Свінґери» – і перші, й другі – є тільки рімейками литовського оригіналу, прагне наслідувати обидві традиції одночасно. Себто зачин тут, як у європейського кіно, де сексуальність стає основою сюжету, проте закінчення – цілком в американському стилі, де буря в якийсь момент влягається і все повертається на свої місця.

У контексті подальшої лібералізації української комедії «Свінґери 2» – це ще один крок уперед, бо тут нормалізуються кілька речей: серед персонажів ми бачимо ґея, стаємо свідками спроби сурогатного материнства, бачимо сексуального гуру та травесті-шоу. І ця картина також вписується до лінійки інших сучасних українських комедій, які створені за закордонними сценаріями: «Секс і нічого особистого», «Зустріч однокласників». Інша річ, що до правдивої відвертості усім цим фільмам досить далеко й у плані тілесних практик, й у сенсі щирого, прямого обговорення реальних проблем сексуального характеру.

 Тематика таких картин прийшла з цілком іншого світу, де подібні проблеми прийнято всерйоз обговорювати, а не тільки сором’язливо посміюватися над ними десь у темному кутку, як це роблять здебільшого у нас. Що ж стосується вивільнення від табу, то в американській брутальній комедії йдеться про досить серйозні речі, які утруднюють свободу, у першу чергу чоловічу. Публічне поле тут істотно зачищене феміністками та шанувальниками політичної коректності, яка забороняє дуже багато речей. Відтак ці табу тільки у кіно й можна порушувати. У нас подібного немає. Відтак такого типу комедії в Україні – суто розвага, і доволі примітивна.

Тому «Свінґерів 2» варто розглядати винятково як симптом нашого часу – з його торжеством некомпетентності, нахабного популізму та усіх видів імпотентності. І у цьому випадку фільм цілком працює. Перед нами – моментальний знімок сучасності, який згодиться майбутнім історикам. Так-так, нащадки, ми переймалися саме цим.

Коментарі