Денис Іванов, кінопродюсер, дистриб’ютор, культурний менеджер, телевідник, керівник кінокомпанії «Артхаус Трафік», кінофорумів «Київський тиждень критики» та «Чілдрен кінофест», співзасновник Одеського МКФ
Після показу картини Валентина Васяновича «Відблиск» у Венеції 2021 року до мене підійшла відбірниця иншого великого європейського кінофестивалю: «Фільм мені дуже сподобався, але що робити нормальним росіянам після цієї стрічки – вчинити самогубство?». У моїй голові виникали варіянти відповідей: «Так»; «Самознищитися»; «Покаятися»; «Припинити війну»; «Виходити на протести», – але я не знайшовся, що тоді сказати. І добре. Бо фільм і без моїх коментарів розповів про нашу трагедію більше, ніж усе моє потенційне красномовство.
Гортаючи стрічки новин і соцмереж, люди у всьому світі нині отримують більш ніж достатньо інформації про російсько-українську війну. Але кіно – це не про інформацію, яка існуватиме, доки з’являтимуться заголовки на улюблених сайтах і меми в сторіз. Це про міти й довгострокову пам’ять, які залишаться по трагедії.
Що ми, теперішні, пам’ятали б про Голокост без «Шоа» Клода Ланцмана, «Життя прекрасного» Роберто Беніньї, «Піяніста» Романа Полянського, «Списку Шиндлера» Стівена Спілберґа чи «Сина Саула» Ласло Немеша?
Попри очевидні чесноти фільмів «Голод 33» Олеся Янчука, «Поводир» Олеся Саніна, «Ціна правди» Аґнєшки Голанд, жодна з цих спроб поки що не стала світовою класикою, а тема Голодомору досі скніє на периферії міжнародної суспільної думки. Навіть нині, коли війна точиться в прямому етері, більшість у країні сприймає наші твердження про теперішній геноцид радше як емоційні перебільшення травмованих людей.
Не завжди переможці пишуть історію. Про В’єтнамську війну ми знаємо з кінострічок «переможених» американців. У нашій пам’яті історії американських солдатів та ветеранів повністю витіснили в’єтнамців, котрі перемогли й називають цю війну «Американською».
Чи можливе таке, що світ згадуватиме про нинішню війну завдяки майбутнім російським фільмам?
У кінематографі як у художній формі можна поєднати різнорівневі речі – інформацію, емоції, образи й деталі – й досягти глибини, якої не передасть жодна стаття у Вікіпедії. «Готель Руанда» Тері Джорджа про геноцид у Руанді чи «Нічия Земля» Даніса Тановича про події під час оточення Сараєва (обидві стрічки зняті лишень через шість років після реальних подій) змогли закарбувати у світовій суспільній свідомості пам’ять про ці історичні перипетії й досі формують ставлення до них.
Упевнений, що багато українських кінематографістів мріють створити фільм, що стане художнім проривом такої самої безкомпромісної очевидности, як прорив ЗСУ в Харківській області. І, як і військові, кінематографісти дуже скоро потребуватимуть на це ресурсів – грошей, техніки, навчених та злагоджених фахівців і підтримки міжнародних партнерів. Для того, щоб відбулися такі фільми, потрібен готовий «тил».
До 2019 року наш кінофонд – Державне агентство України з питань кіна – нагадував за своїми принципами й процедурами нормальний кінофонд європейської країни. Все мало чим відрізнялося од кінофондів Польщі, Чехії чи Балтійських країн. До кінопрокату ми могли випускати співмірну кількість власних картин чи отримувати частку ринку для національних фільмів – не гіршу, ніж у багатьох країн Центральної Європи. Кілька років додаткові конкурси кінопроєктів також проводили Міністерство культури й Український культурний фонд. Тоді система майже нагадувала ізраїльську, де функціонують два кінофонди. Це створює конкурентність підходів, а кінематографістам дарує другий шанс для проєктів, відкинутих одним із конкурсів.
Оскільки ведемо мову про суспільні витрати на кінематограф, то зазначу, що мені сподобався підхід Володимира Шейка, керівника Українського інституту – міряти бюджети вартістю будівництва автомобільної дороги. Один кілометр української автодороги першої категорії цих недавніх часів коштував приблизно 170 мільйонів гривень. Якщо ж не помиляюся, то максимальна підтримка кінематографа на рік ніколи не перевищувала 6 кілометрів траси.
Але війна розпочалася, коли наші культурні інституції вже були напівзруйновані непрофесійними й недоброчесними очільниками. Й нині наші проблеми – некомпетентність, корумпованість та кумівство – нікуди самі собою не поділися. Й не подінуться.
За понад 200 днів війни ані Держкіно, ані Український культурний фонд – головні інвестори українського кінематографа в минулому, не спромоглися організувати жодної притомної програми підтримки для кінематографістів. Замість професійної діяльности на Каннському кіноринку Держкіно (часів оточення наших бійців на Азовсталі!) організувало світську подію – благодійний авкціон. Ну, й відзвітувалося про зібрані 50 тисяч єврів, чого не вистачило б для закінчення бодай одного ігрового фільму. Й навіть ті кошти розчинилися «згідно з чинним законодавством», не дійшовши до продюсерів.
Голови європейських кіноінституцій пропонують підтримку, але не бачать в очільниці Держкіна свого візаві – вона не розмовляє англійською, не знається на кінематографі й не в курсі діяльности європейських кінофондів.
Теперішня рада Держкіна, що складається з колишніх працівників певних кінокомпаній та ухвалює рішення на користь своїх нещодавніх босів, синхронно підіймає руки, голосуючи за кожне рішення без обговорень, зі швидкістю касирів «МакДональдзу».
УКФ організував конкурс стипендій для митців, де правилами цього конкурсу заборонено… виплату стипендій.
Гадаю, все це – не тільки проблема тих, хто опинився при владі. Це також проблема нашого «громадянського» суспільства. Більшість кінопродюсерів та режисерів, що зараз переконують росіян у колективній відповідальності за дії їхнього диктатора, самі швидко поспішили коритися несправедливим рішенням та неадекватним очільникам. Хоча наслідки непокори – не смертельні.
Тож влада майже без спротиву рухається далі. Руйнувати Довженко-Центр. Не надавати дозволів на виїзд режисерам для участи у фестивалях, сценаристам – для резиденцій, українським акторам – для знімання в головних ролях у міжнародних проєктах. Попри очевидні непереборні обставини, пов’язані з війною, – не подовжувати терміни виробництва фільмів, роблячи з кінематографістів фактично злочинців із точки зору закону.
Навіть у ситуації «програш – програш», коли непритомність ключової кіноінституції шкодить абсолютно всім учасникам спільноти, головні причетники переконують один одного, що нічого не можна змінити.
Як влучно зауважив Тімоті Снайдер у книжці «20 уроків 20 століття», влада завжди використовує загрози безпеці, щоб поширити свій вплив та монополізувати процеси ухвалення рішень. Усі твердження: «Утриматися від критики влади»; «Це не на часі», – наче ілюструють основні тези історика. А поради Снайдера: «не поспішайте коритися» й «не забувайте про професійну етику» – було б непогано втілити у щоденну практику нашої спільноти. Бо зараз світ зачарований хоробрістю українських воїнів, і наступне розчарування місцевою клептократією може бути такою самою сильною емоцією – тільки зі знаком «мінус». При цьому очевидно, що наше існування найближчих років великою мірою залежатиме від міжнародної підтримки. Й кінематографія тут – не виняток. Окрім війни є контекст, який впливатиме на подальший розвиток подій.
Рішення ради Держкіна про перегляд результатів уже затвердженого переліку переможців конкурсу в бік обтинання проєктів 2019 року викликало обурення кінематографістів. Також воно зумовило недовіру їхніх міжнародних партнерів до прозорости процедур. І відтоді копродукційний вектор розвитку нашого кіновиробництва аж ніяк не був пріоритетом державної політики.
Останній конкурс кінопроєктів Держкіна 2021-го знову підважив спроможності міжнародної копродукції з Україною. Наприклад, 2020 року фінансування виграли вісім проєктів міноритарної копродукції (де в українського продюсера менша частка, ніж у колеґ з инших країн), а 2021-го тільки три. В копродукції застосовується принцип взаємности – якщо український кінофонд підтримує проєкти з инших країн, то шанси решти українських проєктів на закордонних конкурсах зростають.
Недостатня кількість проєктів мажоритарної копродукції минулого конкурсу майже зупинила розвиток і цього сеґмента кінотворів. Зазвичай продюсер, який потвердив фінансування у своїй країні, має витратити 1–2 роки для пошуку міноритарних партнерів перед тим, як отримати бюджет і розпочати фільмування. Якби 2021-го підтримку мали більше українських режисерів, цікавих світові, то їхні продюсери нині не сиділи б біля розбитого корита. Вони із партнерами подавалися б до європейських фондів і збирали команди, щоб знімати 2023–2024 років навіть за умови відкладеного фінансування на «після війни».
Перший проєкт, який претендував на систему кеш-рибейтів (повернення частини кваліфікованих витрат міжнародним партнерам, що фільмують в Україні), – серіял «Останній найманець» від Netflix’a – пройшов усю бюрократичну тяганину, але у фіналі найбільший гравець світового ринку отримав відмову у фінансуванні вже понесених витрат. За кілька місяців до війни.
Судячи з вибору жанрів і тем більшої частини картин-переможців, останні два конкурси теж упевнено тримали курс на міжнародну ізоляцію. Значна частина кінофінансування розподілялась між авторами телевізійних серіялів. Поміж кінострічок переважали локальні комедії й фільми, де стилістика тяжіє до телебачення, й ті, що не цікаві авдиторіям поза Україною. А саме такий інтерес є однією з умов спільного кіновиробництва.
Ця нова тенденція призвела до того, що упродовж січня – лютого 2022-го в український прокат вийшли одна за одною чотири українські кінокомедії сумнівних художніх якостей. Апотеозом інфантилізування авдиторії, якій порадили не панікувати, а готуватися до шашликів, стала дата релізу стрічки «Велика прогулянка», де дві родини ніяк не поділять місце для жарівні на пікніку. Реліз планувався 24 лютого.
Здається, настав-таки час подорослішати.
Нам нині не потрібні «шашлики на майські» в кінематографічному сенсі. Потребуємо якісних фільмів різних жанрів. І всі розуміють, що війна так чи так лишатиметься з нами надовго, й кінематографісти не зможуть не завважити цього «слона в кімнаті» у своїх творах.
Міти не творяться без нормальних дієвих інституцій. Інституції не творяться самі – їх потрібно будувати, захищати й контролювати. Слід витрачати на це багато енергії, плекаючи довіру на спільних цінностях.
І якщо ми цього не робитимемо просто зараз, то світ навіть після нашої перемоги дивитиметься російські фільми про українську війну, а не навпаки.