втілене

  • «Кров’янка»

    Короткометражний ігровий фільм режисера й сценариста Аркадія Непиталюка «Кров’янка» (2016) за однойменним сценарієм…

  • «Сказ»

    Короткометражний ігровий фільм режисерки й сценаристки Марисі Нікітюк та співсценариста Дмитра Сухолиткого-Собчука «Сказ» (2016) за однойменним сценарієм…

  • «Перед виборами»

    Короткометражний ігровий фільм режисера Володимира Адамчо «Перед виборами» (2016) за однойменним сценарієм Олександра Геревича…


Сценарій ігрового повнометражного фільму

 

Світлина: vau.lviv.ua

Коментарі



Максиме, мені важко збагнути, хто з нас двох робить фатальні (логічні, стилістичні чи якісь інші) помилки, бо ми справді катастрофічно не розуміємо одне одного.

У мене навіть немає версії, як цю проблему вирішити. Спробую ще раз доступними мені засобами донести свою думку.

Перше моє речення у минулому дописі насправді ніяка не описка через брак часу (насправді мені нікуди поспішати) - це такий жарт, суть якого у тому, аби застерегти (тобто попередити) свого співрозмовника від сприймання моїх слів несерйозно.

Отже, речення "як то кажуть, я не хочу, аби мене зрозуміли правильно " означає, що я маю принципову (а не ситуативну) позицію з певних питань і не збираюся від неї відступати.

Слово "правильний" у даному випадку означає "компромісний". Ми часто кажемо: "Зрозумійте мене правильно", що означає: «Я не налаштований вас переконувати, залишайтеся при своїй думці, проте вислухайте мої слова".

Я ж хочу Вас у чомусь переконати. Перетягти на свій бік, аби принаймні дійти згоди із термінології.

Проте якщо мені так довго доводиться пояснювати власний жарт, то, маю визнати, що, по-перше, я неймовірно переоцінив власну дотепність, а, по-друге, майже втратив віру у власні пропедевтичні таланти.

Тепер по-суті. Усі мої претензії, моя критика стосується не того, як показане УПА та загалом українська історія у сценарії "Реставрація", а самого сценарію, вибору історії, головних героїв та місця дії.

Мені дотепер залишається незрозумілим, чому Ви обрали саме таку історію, з такими героями, і у такому місці.

Мені також важко осягнути, чим Ваша історія принципово відрізняється від простої історії кохання, яка може трапитися де завгодно. Для чого її переносити до Львова і робити карколомні кульбіти з героями, які настільки віддаленні одне від одного культурно та цивілізаційно?

Тепер ще конкретніше. Гляньмо на структуру Вашого сценарію. Він складається із чотирьох частин. У першій Ви розповідаєте про смерть Віри, про спілкування Кіри із Єгором, далі йде поїздка до Києва, спілкування Кіри з батьком та її від’їзд до Львова.

Що ми дізнаємося про героїв у першій частині? Про батька – нічого, про Єгора, що він просто агресивний галерист, якому Віра заборгувала картини.

Сама ж Кіра у першій частині представлена тільки через її спілкування з Єгором, а також через портрет літньої жінки, який вона написала. Хто зображений на цьому портреті, не розуміє глядач і, схоже, не розуміє сама Кіра, хоча в останньому випадку це досить дивно, бо Кіра його ж з когось писала.

Друга частина відбувається у Києві, де Кіра спілкується з батьком. Тут ми дізнаємось по кулінарні уподобання Кіри, зокрема, про чай з льодом, а також про те, що колись вона нагодувала своїх батьків картоплею з цукром. Також ми дізнаємося, що її батьки розлучені, і що мати Кіри живе, ймовірно, у Москві або просто частіше спілкується із Кірою.

Також ми бачимо бабусине віяло і перед нам перший флешбек, у якому бабуся Віра разом з батьком перебувають у львівському ресторані 1949-го року.

Далі батько запитує, чи поживе у нього Кіра якийсь час, на що дівчина відповідає, що їй треба їхати.

Ось на цьому місці у мене виникають кілька запитання. Вони стосуються діалогу та загального позиціонування персонажів. Чому Кіра не цікавиться обставинам смерті бабусі? Чому батько не цікавиться життям доньки, якої не бачив п’ять з половиною років? Що додає до розуміння героїв їхня розмова про кулінарію та про розлучення? Чому ми не знаємо про плани Кіри поїхати до Львова?

І відповіді на ці запитання важливі, бо можуть прояснити стосунки батька та доньки, а також її відсутність такий тривалий час. Вони виявлять характери героїв, їхній світогляд, взагалі життєву позицію. А обставини смерті Віри (відтак, хвороби, відтак, життя) можуть пролити світло на цю героїню.

Далі епізод з розгляданням фотографій. Кіра вперше бачить свого прадіда, який був журналістом. Хіба можливо, щоб вона раніше не бачили цієї світлини? А якщо не бачила, то чому?

Кіра згадує про дідуся, про якого їй ніколи не розповідали, мовляв, це заплутана історія. Мовляв, він був видатною людиною. І все – перепитує Кіра, і все – відповідає батько. Невже це все?

Я ніколи не повірю у такий діалог. У родинах, де про родичів не хочуть розповідати правди, завше розповідають неправду, якусь леґенду, а у даному випадку не говорять взагалі нічого, і це влаштовує і батька, який нічого не хоче знати про свого тата, і внучку, якій нецікавий дідусь.

Погодьтеся, це дивна ситуація, яка вимагає додаткового вмотивування. Просто так залишити цю ситуацію просто непрофесійно.

Далі герої знаходять фотографію бабусі, дізнаються, коли вона була зроблена, батько каже, що бабусі тут двадцять п’ять, цього року вона народила його, і вступила на українську філологію, і всі дивувалися її вибору.

Далі Кіра просить фотографію бабусі, і батько її віддає. Як розцінювати такий діалог? Кіра хоча б перепитала про обставини життя бабусі, мовляв, де і від кого вона народила, чи була заміжня, чи просто нагуляла дитинку, чи дивувалися родичі такому перебігу подій? І хто дивувався її вибору вступати на українську філологію, і чому саме дивувався, і де вона навчалася? Дивно, що Кіри всі ці запитання нецікаві. Але чому їй це нецікаво?

Бо і цікавість і нецікавість багато чого можуть сказати про героїню. Проте сценарист уникає будь-якого пояснення ситуації. А якщо нема пояснення, то робиться висновок, що у героїні відсутня ідентичність (себто, якийсь визначений характер – і особистісний, і соціальний), тому вона тільки фігура із картину, яку пересуває автор.

Далі ми вже бачимо героїв на Київському вокзалі, із якого починається третя частина історії. Кіра прибуває до Львова, де її зустрічає діловий Єгор, який супроводжуватиме Кіру у її поїздці. У мене знову запитання. Як виник такий поворот сюжету?

У першій частині, у Москві, йшлося про виставку, яка відбудеться за три дні, і до якої Кіра має закінчити картину, проте не йшлося, де відбудеться та виставка. Мені здалося, що у Москві. Проте Кіра покинула Москву, потім Київ і опинилася у Львові, де її зустрів Єгор.

Я хочу запитати, відбулася виставка чи ні? Тут свідомо пропущені якісь події чи так і має бути?

Кіра селиться у готелі, згодом виходить на вулицю і гуляє незнайомим містом, робить замальовки у альбом. Піднімається до собору святого Юра. Робить замальовки собору, бачить кафе на протилежному боці вулиці. Заходить туди, робить замовлення, потім бачить на стіні фотографію своєї бабусі Віри поряд із чоловіком у невідомій військовій формі.

Цей сюжетний поворот вже обговорювався. Особисто я вважаю його неймовірною натяжкою, яку можна виправдати тільки дивом. Звісно, у житті буває все, що завгодно, проте у кіно такі речі вмотивовуються.

Американці, які часто допускають розмаїті дива у свої фільми, принаймні, якось позначають (як правило, через монтаж, звук, спеціальне зображення) перехід від звичайних подій до незвичайних, чудесних.

Тому якщо диво уже є складовою частиною сценарію, то його варто якось позначити.

Далі Кіра дізнається про те, яким чином фотографія потрапила у кафе , купує її, а також отримує номер телефону Семена, який оформляв це кафе.

Отже, такою є зав’язка цієї історії, яка далі розпадається на дві частини: одна розповідає про Кірине розслідування життя бабусі, інша про саме бабусине життя у Львові 1949 року.

Спробуємо проаналізувати останню сюжетну лінію. Вона починається у редакції якоїсь львівської газети, де Віра роздивляється у вікно місто, потім кімнату, пританцьовує, далі знаходить якийсь журнал, а з нього випадають вирізки із зарубіжних журналів і розлітаються по підлозі. Увагу дівчини привертає фотографія, на якій зображена модно одягнена дівчина із цигаркою.

Віра намагається позувати перед дзеркалом, як модель на світлині. Потім у кімнату заходить її батько, журналіст Михайло. Він захоплений свою роботою, проте донька тягне батька на більярд.

Далі сцена у більярдній, у якій дівчина грає із тридцятилітнім маркером Романом у російський більярд. Дівчина виграє, а потім непомітно щезає.

Наступний епізод відбувається ранкового ранку, коли Віра виходить погуляти Львовом . Під час прогулянки каблук її взуття застрягає у трамвайній колії, наближається трамвай, дівчина безуспішно намагається висмикнути каблук, спроби повторюються, і тут чиїсь сильні руки рятують дівчину від вірної смерті.

Її рятівником виявився той самий маркер Роман, у якого дівчина виграла партію. Далі вони гуляють разом, Роман жваво розповідає (але у сценарії тієї розповіді нема) Вірі про визначні пам’ятки Львова, його видатних городян.

За якийсь час вони вже зливаються у поцілунку.

У мене знову з’явилися запитання. Ось Віра, двадцятип’ятилітня дівчина. Хто вона така? Чого прагне? Де навчалася? Може у неї є якась професія? Невже вона заробляє на життя більярдом? А якщо і так, то може вона приїхала до Львова трохи підзаробити? І де вона навчилася так добре грати у більярд?

А ось завантажений своєю роботою батько-журналіст. Хто він такий? Звідкіля? Про що він пише? Чим він так переймається? Як він опинився у Львові, яку газету представляє?

Відповіді та ці та інші запитання і складають ідентичність героїв, які без цього продовжують залишатися схожими на вирізані з картону фігури.

У мене є запитання стосовно атмосфери Львова 1949 року, коли місто цілком змінило свій національний склад , і коли велася війна з ОУН та УПА. У сценарії Львів 1949 року – цілком спокійне, мирне та цивілізоване місто без особливих ознак. Тут весна, цвіте бузок та їздять трамваї. Чи мало на світі міст з такими прикметами?

У сценарії є епізод із виселенням місцевих мешканців з околиці Львова, проте він поданий окремо, без залучення головних героїв, а можна ж було зробити їх свідком чогось подібного.

Мені також цікаво про які визначні пам’ятки Львова та яких видатних городян розповідає Роман Вірі?

Йдемо далі. Сцена інтиму Романа та Віри. Закохані розмовляють у ліжку. Віра повідомляє Роману, що здивована власним вибором, бо завше хотіла військового, офіцера. І Роман дивує її, перевдягаючись за ширмою у форму УПА. І він повідомляє їй, що є старшиною в Українській повстанській армії.

Дівчина схвильована, вона плаче: «Ти ж бандит. Мій батько про вас передовицю пише. Що ж я наробила». Роман відповідає, що він лицар своєї землі. Згодом каже, що вона може або стати дружиною офіцера УПА, або здати його радянській владі. Дівчина вибирає перше.

Далі вони роблять «весільну» фотографію.

У мене знову запитання. Те, що герої дуже швидко порозумілися і опинилися у ліжку - мене не особливо бентежить, бо таку поведінку можна списати на гормони. Але епізод із формою викликає подивування. Герой може бути закоханим, проте йому необов’язково бути настільки ексцентрично імпульсивним.

Навіщо йому зберігати форму, за яку його скарають на смерть, і для чого йому показувати цю форму першій-ліпшій зустрінуті ним росіянці? Я не розумію цього.

Крім того, сам факт показу форми бентежить мене не тільки своєю ірраціональністю, а ще безглуздістю. Що доводить такий відверто театральний жест?

Крім цілком очевидних проблем, він нікому нічого принести не може. Проте найдивнішим є реакція героїні, яка дає себе перевербувати буквальну за кілька секунд.

Максиме, така героїня має якусь ідентичність? І чи має її Роман? Хто той Роман? Звідкіля родом? Хто за фахом? Як довго воює? Чи є нього родичі? Він ж не сьогодні на світ народився. Чому зараз не у лісах зі своїм підрозділом? По чому видно, що він офіцер?

Самохарактеристика «лицар своєї землі» може означати що завгодно. Я хочу знати більше.

Уся подальша історія, включно із від’їздом Віри та атакою Романа на поїзд нічого не додають до характеристики героїв, вони для мене так і залишаються суто умовними персонажами.

Проте є запитання стосовно подальшої долі Віри. Ми знаємо, що вона не вийшла заміж, проте народила дитину і вступила на українську філологію. Тобто кохання із Романом настільки сильно вплинуло на її життя, що вона фактично зреклася усіх радостей життя. Чи не занадто сильний вплив? Чим він пояснюється?

Тепер про сучасну сюжетну лінію. Ось Кіра проводить реставрацію фотографії бабусі. Також вона спілкується із Семеном. А як стосовно своїх зобов’язань перед Єгором?

Я цілком допускаю, що між Кірою та Семеном виникає якась симпатія, проте вона дається у сценарії дуже вже тонкими натяками. Увесь це бузок, реставрація собору, усі ці промінці – все це дуже мило, проте вони не можуть заступити собою людських вчинків та необхідних у такому випадку слів.

Все це почуття надто романтизоване, піднесене над землею, мало реалістичне.

І Кіра, і Семен, так само, як і Віра та Роман, ніяк не характеризуються у сценарії. Вони також люди без особливих властивостей, без біографій, без роду, без племені, без походження . Семен той взагалі суцільна таємниця. Хто він, що він?

І якщо ми нічого не знаємо про героїв, то як ми можемо вірити у їхнє кохання? Аби повірити у кохання, яке з’єднує, слід побачити якісь властивості героїв, які роз’єднують їх. Як, наприклад, у «Ромео і Джульєтті».


Бентежить мене і фінал зі зриванням стоп-крану. Ось повернулася Кіра до Семена, і що ж може бути далі? Яким буде реальне наповнення їхнього життя? Бо якщо герої не мають властивостей, не мають біографії, не мають конкретних адрес, даху над головою, родичів і тому подібного, то куди вони подінуться?


Наприкінці я змушений задати сакраментальні, проте не риторичні запитання: «Максиме, у чому суть Вашої історії? «Що Ви хотіли сказати нам своїм сценарієм?».

Коротка післямова.

Взагалі сучасні сценарії – це найчастіше опис дії та діалог. Як правило, сценаристи не особливо переймаються атмосферою у кадрі, тим паче, якимись образними деталями, на кшталт більярду, який вводиться у сценарій із суто декоративних міркувань.

І сценаристи роблять правильно, бо за атмосферу у кадрі цілком відповідають інші учасники знімального процесу.

У Вашому, Максиме, сценарії усе навпаки – надто багато атмосферних деталей та недостатньо, як повнометражний сценарій, дії та особливо діалогів.

Написав Ігор Грабович, 21:01 12.02.2012

Шановний Ігор, мені дуже прикро, що ми не розуміемо один одного! Але, якщо у вас є справжнє бажання розібратися, я до вашої уваги.

Я так розумію з вашого останнього допису „Як то кажуть, я не хочу, аби мене зрозуміли правильно”, це опис, який і в мене дуже часто зустрічається, коли поспішаєш. Але в нашому спілкуванні воно має знаковий характер.

У вас склалась помилкова думка про принципові позиції автора щодо діяльністі УПА. Треба дещо пояснити.

По-перше, почнемо з того, що у мене виникло бажання написати про УПА після того, як я з різних боків та від різних людей, перш за все, українців, більшої мірою Півдня та Східа (що спричиняло мені душевні страждання), не говорячи вже про сусідні держави колишнього СРСР, чув тіж самі гасла, якими нас усіх фаршувала радяньска влада. Якщо ви думаєте, що радяньскі міфи розвіяно, принаймні для українців, то ви дуже щаслива людина, я вам заздрю! Але ці МІФИ не тільки продовжують жити, їх регулярно підгодовують, і не тільки „зацікавлені росіяни”. І я намагався розвіяти ці МІФИ не для істориків, які звертаються до тих чи інших історичних документів, не для тих політиків, які будували та підживлюють ці міфи в залежності від ситуації, а для пересічних громадян, що мають змогу мислити.

По-друге, я прочитав низку наукових статей, більшою мірою розташованих в інтернеті на офіційному сайті УПА, та художніх оповідань на цю тему.

По-третє, я мав консультацію одного із творців (не хочу без відома вікористовувати його ім*я) таких, безперечно, патріотичних стрічок, як „Залізна сотня”, „Нескорений”, „Голод 33” та інш. Та в нього не виникло сумнівів щодо умовоглядності автора, та навіть навпаки, йому сподобалась ця історія!

Щодо ідентифікації героїв, яку ви не бачете! Найвиразніша ідентифікація в данному сценарії притаманна Роману (він же офіцер УПА), він відчуває себе Лицарем Своєї Землі. І це, на мій поголяд, без перевищень, достатньо промовисто показує позицію автора! Поняття „лицар” пов*язано з шляхетністю, з вищою ідеєю. Таким чином, я намагався, перш за все, продемонструвати для пересічних громадян (з радяньскими гаслами) прагнення воїнів УПА захищати свою землю від будь-кого. Це моя принципова позиція!

Щодо Кіри, саме цю ідентификацію та самовизначеність вона набуває протягом спілкування з львівянами, а перш за все - з Семеном, коли в решті решт смикає „стоп-кран” та залишається с Семеном. В цьому ви не бачете ідентифікації?
В тексті немає ніяких акцентів, що Кіра з*ясувала, та це якось вплинуло на неї, „що насправді вона має змішане походження”. Вона нічого про те не каже. Мене це теж мало хвилює!
Звичайно, що я навмисно „нагороджую” спочатку Віру, Кіру, а в останньому варіанті більш виразно, Єгора всіми радяньскими гаслами. Це зроблено для загострення конфлікту!

„Чому не Рига, Тамбов чи Тбілісі?” Це величні міста, але серце болить більше за своє! Чому ви цього не побачили, мені важко зрозуміти!

Що стосується „переконливої історії” кохання, то вона яскраво відбувається між Вірою та Романом. Погодьтесь, у молодої жінкі (Віри) за все наступне життя не було іншої любові. Із мого текста „Є люди, які не розмінюють кохання!” Це не переконливо? Даруйте!
А між Кірою та Семеном історія кохання тільки починається!

Якщо мені вдалося зрозуміло висловити свою думку та позицію, буду безмежно щасливий!

Написав Максим Пшеничний , 17:38 11.02.2012

Як то кажуть, я не хочу, аби мене зрозуміли правильно - я справді проти такого типу сценаріїв. Найголовніша моя претензія стосувалася і стосується принципової умоглядності викладеної історії.

Що завгодно можна проголосити мистецтвом, і про що завгодно можна знімати кіно. Суть не у тому, а у фундаменті, на який спирається сценарист.

Якщо він спирається на власні дослідження якоїсь проблеми - це одне, якщо на традиційну міфологію, яку сповідують оточуюючі його люди - це інше.

Наскільки я зрозумів з останнього допису, Максим Пшеничний у написанні свого сценарію спирався саме на масові, іще радянські уявлення про Львів, галичан, УПА та взагалі Україну. З моєї точки зору, це найголовніший камінь спотикання у нашій полеміці.

Мені така позиція абсолютно не подобається.

Я розумію, що для росіян та білорусів масові радянські уявлення - цілком природний стан речей, і вони і далі не розумітимуть, чому український герб саме такий, як у "зрадників поліцаїв".

І так триватиме ще дуже довго, доки історія у Росії залишатиметься полем політичної війни проти найближчих сусідів. І на нас чекає іще багато фільмів на кшталт "Ми з майбутнього 2".

Інша річ, український сценарист, над яким не висить цензура чи державне замовлення московських телеканалів. До його послуг численні дослідження української історії, у яких піддано ревізії найбільші радянські міфи стосовно тієї ж УПА.

Він цілком може розібратися із ситуацією. Це один бік справи.

Я розумію, що незнання певних історичних реалій у даному випадку - це не стільки проблема автора, скільки його героя, цієї самої москвички Кіри, яка, живучи у Росії, не особливо переймається українськими справами.

Вона дійсно стурбована більше якимись не до кінця їй самій зрозумілими пориваннями, які, врешті-решт, приводять її до Львова, де вона і дізнається історію власної бабусі, відтак і свого походження.

У даному контексті мені цікавий сам хід думок сценариста. Героїня, яка вважала себе росіянкою, дізнається, що насправді вона має змішане походження. Добре, дізналася. Проте що тут цікавого? У чому тут, так би мовити, сіль історії? Що хоче сказати автор? Що кохання не знає меж?

Я щиро цього не розумію.

Тепер про кохання або навіть про любов, які начеб-то вирішують згадані проблеми про культурну та національну ідентичність.

Кохання у таких історіях цілком допустима річ, проте традиційно у світовому кіно вона подається по-іншому.

Як приклад, наведу картину Ернста Любича "Ніночка", у якій незламна московська комісарша, яка прибуває до Парижа, аби вирішити свої комісарські справи, врешті-решт, відмовляється від своєї місії під впливом кохання до свого ідейного та класового ворога графа Леона.

Тут кохання справді пересилює усілякі кордони.

Проте основою драматургії "Ніночки" є визначена ідентичність героїв, бо без цього не буде ні конфлікту, ні подальшого розвитку характеру, ні почуття. Герої вимагають не тільки імен, але і певної буттєвої вкоріненості - професії, поглядів, смаків - і гастрономічних, і художніх, і сексуальних, багато чого.

А у ситуаціях, коли стикаються протилежні ідеологічні установки, вони потребують ще й виразної світоглядної позиції. Без цього такого типу історії просто не працюють, це обов'язкова умова.

У "Реставрації" герої принципово не мають ідентичності. Вони представлені, як просто люди без певних виразних властивостей, які можуть закохатися одне одного. Але якщо так, то причому тут Львів?

Чому не Рига, Тамбов чи Тбілісі?

Наостанок я закликаю Максима (перепрошую за Михайла) не ображатися на критику, бо річ не у якихось персональних претензіях, а у цілком фахових речах.

Написав Ігор Грабович, 15:55 10.02.2012

Віктор, окрема подяка, за таке скрупульозне поглиблення в мій сценарій! Такого «препарування» (у хорошому сенсі) тексту, я дуже довго добивався! Великодушно дякую!
Отже, почнемо з визначення жанру! Хоча цим, напевно, повинні займатися критики! Ефрос говорив «От би поставити" Гамлета "під час безперервного карнавалу» - це бачення режисера! І кожен, напевно, з цього тексту міг би зробити щось своє, але я б обмежився жанром - мелодрама. Якщо я помиляюся, хай більш компетентні панове мене поправлять. Завжди готовий прислухатися!
Прошу не зашорюватися на більярді, цитата « Низка більярдних метафор - з чого фільм і починається - свідчать про те, що автор бачить запропоновану історію досить умовною» це все одно що, наприклад, казати, що серіал Твін Пікс про пташку, різання дров і водоспад, з якого починається кожна серія (за цим стоїть естетика)!
Віктор, Ви стверджуєте, що цитата « персонажі позбавлені влади над ситуацією, над власними життями, усе відбувається випадково, волею долі», я так розумію Ви маєте на увазі вчинки героїв, які рухають сюжет? Але погодьтеся, якби Кіра не прийняла для себе рішення з'ясувати походження фотографії, і що означав в житты бабусі людина в формі УПА, ми б з Вами зараз не спілкувалися!

Дуже сподобалося Ваша пропозиція з приводу виявлення в кафе, спочатку, копії фотографії, цікавий завиток, обов'язково про нього подумаю. Дякую!
Далі по тексту «Хто така Кіра і Семен?»
Найцікавіше питання! Звичайно мені дуже шкода, що для Вас, для читача мені не вдалося розкрити характер по суті головних героїв! Мені здавалося досить показати в епізоді, коли Кіра несподівано для Єгора, можливо і для самої себе, малює портрет літньої жінки, повинен наштовхнути на думку про екзестенціальну кризу Кіри, яка полягає в незворотності втрати свого коріння!

Що стосується довгих сцен в поїзді, тут я з Вами абсолютно згоден, і вже прибрав їх з тексту. До речі, сценарій уже відредагований, змінені кілька сцен.
Так, якщо Володимир Войтенко розташуеть другий варіант на своєму сайті буду дуже вдячний, ще поспілкуємося!

Дуже цінне зауваження, що треба оживити Семена, зізнаюсь, сам його не виразно бачу. Підтримую важливість розкрити більше фактів про Кіру і Семена, буду над цим працювати, обов'язково!

Відносно, цитата, « Ну не могла вона не знати, чим займалися УПА, і що про це писали радянські газети» на превеликий жаль, більшість людей користуються тією інформацією, яку в них залили, а хто залив і з якою метою ніхто не замислюється!
У мене, на жаль, є маса знайомих з Білорусії, Росії, які не розуміють, цитата «чому в Україні герб, такий же, як був у зрадників поліцаїв»!
Кіра говорить російською, тому що мені хотілося щоб цей прошарок глядачів ототожнювала її з собою!

І останнє! Особисто, бажаю, щоб кожна людина в своїй свідомості смикнув свій «СТОП-КРАН» потягу - брехні, ненависті і злоби ... Тому я за гепі-енд!

Було дуже приємно спілкуватися! Дякую!

Написав Максим Пшеничний , 02:40 10.02.2012

Ну то малося на увазі, щоб менше вставок, які сюжет не рухають, а лише підкреслюють. Бо їх же ж, більярд з бузком, вилучати зовсім не треба, а лише зменшити присутність до акцентів. А знайомство героїв за партією якраз й буде рушієм сюжету. Ну якось так, мені, принайнмні, без протирічч ввижається.

P.S. Дякую за побажання. Й вам зичу натхнення!

Написав Геннадій Коваль, 01:53 10.02.2012

Щире дякую Геннадію Ковалю за об'єктивну критику! «Щастя, коли тебе розуміють». Хочу відразу зазначити, Ви абсолютно чітко визначили основну "канву", яку я спробував продемонструвати в цій історії - це очищення від брудного і наносного, в цьому сенсі вживається «реставрація». Але, як обмовляється моя героїня «правильна реставрація», а «правильне» і щире в цьому світі може бути тільки Любов. Вибачте за патетику!)))
Що стосується «багато більярду та бузку в тексті», може бути Ви і праві, але більярд я спробував використати в даному тексті, тільки як образну деталь, як додатковий інструмент для створення певної атмосфери ... І Ви пропонуєте, познайомити Кіру і Семена, також, за партією більярду, це якось не пов*язується, або я щось не так зрозумів.))
До речі, хотів ознайомитися з Вашими текстами, але з якоїсь причини вони не відкриваються на моєму комп'ютері. Якщо це можливо, вислати їх у форматі word на мою пошту.
Ще раз дякую! Успіхів!

Написав Максим Пшеничний , 20:56 09.02.2012

За сценарієм "Реставрація", певне, можна зняти багато різних за тональністю, форматом, чи навіть жанром фільмів. Але в кожному разі, сам сценарій довелося б суттєво змінити, чи то пак, поставити наголос, якого я наразі тут не бачу. Низка більярдних метафор - з чого фільм і починається - свідчать про те, що автор бачить запропоновану історію досить умовною: персонажі позбавлені влади над ситуацією, над власними життями, усе відбувається випадково, волею долі (чи "божественного" удару києм), за винятком хіба що останнього рішення Кіри.

Особисто мені найпереконливішою і найперспективнішою частиною сценарію видається детективна складова - процес пошуку історичної правди по слідах знайденої світлини. Те, що Кіра натрапляє на неї випадково в першій-ліпшій каварні мене не бентежить, думаю, певні "дивовижні" епізоди в такій історії цілком припустимі. Саме такі неймовірні речі дають сильних поштовх до подальших дій героїні - їй починає видаватися, що істина зовсім поруч, і варто затриматись у Львові, щоб усе ж її відшукати. Стосовно цього аспекту маю лише одне зауваження/пропозицію - я б додав іще принаймні одну ланку до "розслідування", скажімо, Кіра могла в каварні знайти не ориґінал світлини, а копію, і вже згодом вийти на ориґінал. Бо як ні, дещо дивним бачиться те, що Семен не з першого разу розшифрував текст на звороті - надто вже штучне затягування інтриґи.

Далі, не стільки критика, скільки запитання до Максима Пшеничного, без відповіді на які, боюся, важко буде рухатися в подальшому обговоренні.

Хто така Кіра? Ментально, духовно - росіянка, чи українка в Росії, чи російськомовна українка etc? Якщо вона без проблем розуміє українську мову, чому ніколи на неї не переходить у спілкуванні з львів'янами, з власним батьком? - як на мене, природно було б, час від часу вживати хоч прості слова, типу "дякую", "до побачення", при повторенні слів/фраз, які щойно прозвучали від її україномовних співрозмовників, і подібне - инакше Кіра виглядає надто ізольовано, персонаж видається штучним, репліки звучать мертво (це саме стосується, до речі, і українців, що розмовляють з російськомовною Кірою). Який зв'язок Кіри з Україною? Так, у неї тут живе батько, донедавна жила бабуся, але з ними вона рідко бачиться і нечасто спілкується. Взагалі, як на мене, сцени в Києві нічого не додали до історії, крім того, що Кіра подивилася світлини бабусі замолоду і освіжила свою пам'ять. До прибуття у Львів у сюжеті нічого не рухається, крім поїздів і більярдних куль на столі. Думаю, краще було б цілком присвятити початок портретуванню Кіри - мені як глядачеві потрібно з нею познайомитися, зрозуміти, чим спричинена її екзистенційна криза, чого їй бракує (крім кохання) відчути її характер, повірити в її тяжіння до незвичних вчинків. Більярд, довгі сцени в поїзді, такі фрази, як "Люди хаотично рухаються по площині перону, нагадуючи пересування більярдних куль" - що в сценаріях взагалі є небажаними, танення льоду не відповідають на ці запитання і непереконливі як метафори, чи як засоби у створенні атмосфери. А ось гарячий чай з льодом - непоганий хід - напій такий самий незвичний, як і роман між дочкою радянського журналіста і офіцером УПА, одночасно вказує на, скажімо, схожість Кіри зі своєю бабусею. І плюс до всього, на найочевиднішому рівні хоч чимось увиразнює героїню. Подібних речей (звісно, у межах розумного) потрібно побільше, якщо йдеться про кіно, що буде цікавим для широкого кола глядачів.

Що стосується ретро-сцен, практично всі вони мені видаються достатньо переконливими - я припускаю в них певну умовність, адже в основі - історія кохання і її реконструкція, а не достеменна реконструкція історичних подій. Власне, ця сюжетна лінія нагадала мені чудовий фільм Аркадія Микульського "Вишневі ночі" - хоча там, все ж таки, відчутний акцент на історичній достовірності. Зупинятися на цьому аспекті не буду, тільки єдине - переходи між минулим і теперішнім варто було б зробити инакше - прийом "наїд на бузок - від'їзд від бузка", "наїзд на темну тканину в складках - від'їзд від темної тканини в складках" - надто вже заїжджений. Хоча, гадаю, такі речі залежатимуть уже від режисера.

Наступне моє питання, звісно - хто такий Семен? Про нього ми знаємо ще менше, ніж про Кіру, а для того, щоб переконлива історія кохання відбулася, наш герой теж має чимось чіпляти. Те що він любить безалкогольне мохіто (як ми знаємо, що воно безалкогольне, до речі?) - незвично, але не більше. Ясна річ, що Семена не потрібно виписувати так, як Кіру, але все ж оживити треба... Зробити це можна, наприклад, розтягнувши розслідування, як я писав вище, дати нашим героям побільше часу разом, дізнаючись не тільки нові факти про бабусю, а й одне про одного. Призначати їхні зустрічі в різних місцях а не постійно в тій самій каварні - гадаю, Львів добре підходить, сказати б, на одну з ролей у фільмі - не лише собор святого Юра. Та ж сцена на блошиному ринку, як на мене, є однією з найживіших у сценарії. Пригадується фільм Віма Вендерса Palermo Shooting - там головний герой багато ходив по Палермо - особисто мені це запам'яталося чи не найбільше з усієї стрічки, тобто, коли маємо на руках додатковий козир для створення красивої, кінематографічної картинки, не варто ним нехтувати.

До речі, стосовно сцени закінчення реставрації собору - і закінчення квесту наших героїв - я тут не побачив блюзнірства - можливо, трохи патосне, але, як на мене, досить переконливе зображення ставлення крапки в історії, таке собі встановлення хреста на могилі пам'яти Кіриної бабусі і, власне, дідуся.

Після такого яскравого моменту, як на мене геть вибивається з ритму "момент сумніву" Кіри, а точніше сказати, момент увиразнення її несерйозности, наївности і нерозважливости - що благополучно завершується зриванням стоп-крана. Ну не могла вона не знати, чим займалися УПА, і що про це писали радянські газети. А якщо вона справді довіряє радянським газетам, що змінило її думку в поїзді? Тут вигук Єгора - "Дура!" - видається більш, ніж справедливим. Як на мене, точку зору Кіри щодо УПА треба починати формувати принаймні з моменту з'ясування, що зображений на світлині чоловік - офіцер УПА.

І на останок - ще один фільм, який мені пригадався при читанні сценарію - "Дівчина з татуюванням дракона" Дейвіда Фінчера, вочевидь, тому що це один з останніх фільмів, що я подивився, але і деякі паралелі провести можна: теж історія кохання, теж квест-розслідування, от тільки героїня, сказати б, аж гіпервиразна, але гепі-енду в стосунках головних героїв немає. Якщо в "Реставрацію" не вносити суттєву лінію усвідомлення Кірою хибности трактування російською/радянською історією діяльности УПА, логічніше було б закінчити сценарій без гепі-енду - таким чином глядач сам робив би висновки, а суто жанрово - отримали б виразну драму.

Написав Віктор Глонь, 05:38 09.02.2012

Фільм мабуть, має бути про більярд, бузок та кохання. Й якось ненавмисно, наче й самі по собі, виникають аллюзії до двох інших творів про кохання. Перша алюзія до Булгаківського майстра, у дворі якого теж цвів бузок тої пам`ятної весни. Інша ж алюзія до не менш класичного витвору літератури - трагедії "Ромео та Джульєта". Ось тільки наразі, в цій історії, Джульєта полишилась живою.
Напевно, в сутність та атмосферу твору, одразу ж вводить його назва - реставрація. Й дійсно, можна спостерігати, як сторінка за сторінкою, розкривається перед споглядаючим вся багатомірність, багатовимірність даного явища. Реставрація, чи то пак - оновлення, відновлення, можливо навіть очищення - розкривають себе на багатьох рівнях. Починаючи зі взятої за канву сюжету реставрації старої фотографії, яка й спричинила весь той ворок подій, мимовільними глядачами якого маємо змогу бути; продовжуючи відкривати себе все ще на тому ж матеріальному, наявному фізично, рівні у сюжетах з реставрацією Собору, що тісним чином переплітається з подіями, творячимися й на екрані й поза ним, у душах героїв, освітлюючи їх чи то просто підкреслюючи; переходячи на новий рівень явленості, алегорично відображаючись у самій атмосфері відбуваючогося - адже дія чиниться навесні, коли ожива, оновля, з нового листка почина своє буття природа; уособлюючись у самій головній героїні - адже у фіналі Кіра наважується на новий для себе і до себе крок, на новий початок; є також присутньою у тонких натяках, як то на кшалт танучої крижинки, що повертається, відновлюється до свого більш природнього стану (хоча тут виникає запитання - а від чого це у батька Кіри викликало роздратування, чи є це якийсь натяк на відношення до всієї канви сюжету даного героя, а чи то щось не так зрозуміто).
Й це сплетіння різнорівневих проявів одного й того ж явища дійсно може створити передумови до гарного, елегійного, дещо легкого, але від того не менш глибокого, фільму. Але тут вже вся відповідальність перекладається на плечі режисера та його команди.
В тім, є й певні зауваження.
Як на мене, так у творі занадто багато більярду та бузку. Так, що в результаті маємо не тонкі, ледь вловимі, але від того й створюючі лише їм відомими манівцями настрій глядача натяки, а справжні рушії сюжету, що в такому разі мусять творити не настрій глядача, а вчинки героїв. Вони це певною мірою роблять, але все ж хотілося б бачити дещо інші мотиватори, принайнмні в цих героїв.
Ну а ще б хотілося, й це вже суто таке, на рівні особистої примхи, щоб й Кіра з Семеном познайомилися спочатку за партією більярду, а потім вже, вона б почала шукати його як дизайнера й дуже б тому дивувалася, якби взнала, що вже з ним знайома. Це б зайвий раз підкреслило спорідненість доль бабусі та онуки, не останню роль у творені яких зіграла б партія більярду, додало б певної родзинки й тим самим зайвий раз підкреслило початковий епізод сценарію.

Написав Геннадій Коваль, 22:30 07.02.2012

Велика подяка пану Грабовичу за написане, але до мого сценарію воно не має ніякого відношення!!! До речі, мене звати Максим.

Написав Максим Пшеничний , 00:23 06.02.2012


Сценарій Максима Пшеничного має промовисту назву «Рестарація», себто у ньому йдеться про процес відновлення втраченого, очищення від пізніших нашарувань, а також про консервацію здобутого.

Основу історії складає спроба молодої героїні, нашої сучасниці, московської художниці Кіри відреставрувати давню фотографію своєї бабусі, на якій вона зображена двадцятип’ятилітньою у Львові. Поряд неї стоїть чоловік у невідомій дівчині військовій формі. Хто він, і які у нього були стосунки із бабусею?

Цілком очевидно, що процес реставрації (у широкому значенні цього слова) тут стосується не тільки фотографії та бабусиного життя, але й самої молодої москвички, яка, схоже, переживає момент трансформації - і мистецької, і екзистенційної.

Якщо формалізувати ситуацію, то перед нами спеціальний комбінований сценарій, який певним чином використовує минулий та сучасний час для їхньої взаємної легітимізації.

Художниця Кіра, реставруючи фотографію бабусі (яка на початку сценарію навіть немає імені і описана як непевне тіло у напівтемряві на ліжку біля вікна), ніби повертає бабусю з того світу, виводить із мороку забуття її приховане життя, яке ніби застигло у своєму розвитку п’ятдесят років тому.

З іншого боку, роблячи життя бабусі частиною свого власного, молода художниця наповнює своє життя сенсом, переводить його із певного модусу невизначеності та порожнечі у статус життя повноцінного та повнокровного.

Взагалі, стиль, у якому минуле використовується для порятунку сучасності, а сучасність для воскресіння та утвердження минулого, прийнято називати ретро. Уся сила ретро у погляді сучасника на минувшину, яка дуже часто видається йому якщо не золотим віком, то віком певної чистоти дій та помислів.

Світове кіно працює із ретро із шістдесятих років двадцятого століття. Є кілька класичних зразків такого кіно, включаючи другу частину «Хрещеного батька», у якому герої, задивляючись у минуле, звіряють із ним свої теперішні вчинки.

У Радянському Союзі ретро з’явилося тоді ж, і зверталося, як правило, до так званої романтики перших років більшовицької революції та громадянської війни, яка московським шістдесятникам ввижалася епохою жертовності та ідеалізму на противагу тодішнім політичним шулерам та цинікам.

Себто ретро має завше терапевтичні завдання і по-своєму з’єднує розірваний час, звертаючись не стільки до досвіду батьків, скільки до досвіду дідів та бабусь.

Не менше значення у ретро має матеріальна культура, яка подається часто як певна миттєва фотографія минулої епохи. Її реставрація у ретро проводиться не шляхом відновлення подробиць життя певних класів чи соціальних прошарків, а як своєрідна комбінація суто зовнішніх атрибутів епохи, наприклад, моди, музики, танців, кінематографа.

Звісно, ретро фальсифікує минуле, робить його винятково проекцією фантазій сучасної людини, яка шукає у минулому певного опертя, навіть легітимності для свого теперішнього існування.

З такого погляду, «Реставрація» бачиться, як один із зразків ретро-кіно, яке намагається зшити часи, демонструючи при цьому певний набір сучасних російських кліше, які мають стосунок і до уявлень автора про певні історичні події, і до масових міфів, на які автор спирається.

Найперший і найбільший міф стосується культурно-географічного виміру сценарію. Пан Пшеничний дуже сміливо поводиться із географією, і легко переміщає дію свого сценарію із Києва до Москви, із Москви до Києва, а згодом і до Львова. Для нього так само не складає проблем перенести дію і далі – до Кракова, Праги, Будапешту. Цікаво, чи має таке пересування свої кордони?

Себто для автора сценарію мандрівки героїні - це просте фізичне переміщення у певному однорідному географічному та культурному просторі, який насправді аж ніяк не є однорідним.

Аби уникнути якихось перепон на цьому всепереможному шляху, автор робить своїх героїв максимально умовними. Вони не мають виразної національної та культурної ідентичності, не володіють хоч якимось значимим майном, у них фактично нема родин та родичів, друзів, і навіть колеги по роботі та партнери з’являються тут невиразними тінями на другому плані.

Сценарист робить максимальні зусилля, аби стерти різницю між Москвою та Львовом. Він навіть вводить сцену із огрядною продавчинею вишиванок, яка говорить потрібні йому слова про єдність українців та росіян (мовляв, вони доньки одних батьків).

Більше того, знакових для сценарію львів’ян він змальовує винятково спеціалістами з матеріальної культури минулого, яка, по-суті , малоактуальна у сучасних умовах і може бути використана тільки для оздоблення інтер’єру бару.

Взагалі сценарій підкреслено виключає із свого обігу живу пам'ять, яка наявна у кожної людини.

Що ж натомість? Єдиним значимим компонентом сценарію є кохання, яке подане тут як певна універсальна життєдайна сила, яка не хоче знати ніяких кордонів.

Більше того, кохання тут виступає явно антиісторичною силою, що та виводить людину із певного історичного часу у вічність. Сам перебіг історії, із його невизначеністю статусу героїв, подається як однозначно негативна характеристика буття.

Героям слід зупинитися, і у цьому їм допомагає кохання. Так робить бабуся героїні, яка у своїх безглуздих та навіть небезпечних мандрівках Львовом нарешті знаходить упівця, з яким замикається у кімнаті для любовних утіх, так чинить молода московська художниця, закохуючись у дизайнера інтер’єрів зі Львова, різниця тільки у тому, що бабуся була змушена покинути коханого, а молода художниця зірвала стоп-кран у поїзді.

Відтак, виникає запитання: чи не забагато умовностей допускає автор сценарію, аби поєднати закохану пару? Чи навіть дві закохані пари, які зберігають тут певну симетрію?

Чи не забагато у сценарії виключень для однієї любовної історії? На мій смак, аж занадто. Їх стільки, що вони перекреслюють усю любовну лінію. Кохання фактично насильно нав’язується героям сценаристом. Він не пояснює, чому ці люди покохали одне в одного. Що між ними спільного? Що їх приваблює одне в одному? На чому тримається їхня пристрасть?

Врешті-решт, ні на чому. Мені здається, Максим Пшеничний просто експлуатує російські імперські кліше, згідно з якими, окраїни імперії – це тільки потужний природний резерв для приведення до норми втомлених від своєї високої місії москвичів. Частково так воно і є, якщо пригадати наших заробітчан у Москві та статус сучасного Львова, у який московські туристи заїжджають, аби полоскотати нерви у «Криївці». Але все це тимчасові контакти, які до кохання мають далеке відношення.

У проекті каналу «1+1» «Міняю жінку» свого часу була показана історія про обмін дружинами між москвичем та львів’янином. Автори виходили із наявного стану речей, згідно з яким, на території колишнього СРСР протилежними цивілізаційними точками є саме Москва та Львів. «Цікаво ж буде, якщо закрити у клітку чистокровних москаля та бандеру» – ймовірно, подумали телевізійні продюсери, і здійснили обмін.

За цим обміном справді було цікаво спостерігати, бо він наочно продемонстрував культурну та ментальну прірву між двома світами, яку просто так не подолаєш.

Звісно, можна говорити про індивідуальні особливості, проте різниця між сім’ями пролягала не тільки у глибинних культурних та ментальних установках та навичках, але й у самій організації побуту, ґендерних ролях, способі презентації себе світові. І оскільки це були цілком сформовані родини, з виразною соціальною та культурною ідентифікацією, мова про кохання між новими партнерами навіть не виникала.

І не тільки тому, що все це було заборонено правилами програми чи через моральні приписи, чи через якусь фізичну несумісність партнерів, а просто тому, що кохання у міжкультурних обмінах – це останнє слово, як слід вживати, і остання асоціація, яка може виникнути.

Тим паче, коли йдеться про військову агресію, анексію території чи переселення цілих народів.

Взагалі, у подібних сюжетах кохання – це найслабша ланка, воно найменше надається на роль однозначно універсального почуття, яке здатне подолати різного роду кордони. Ненависть, гнів, скорбота, просте лицемірство та пристосуванство тут підходять більше.

Кохання у таких історіях - радше виняток, ніж правило, і воно вимагає якихось інших, переконливіших засобів для свого показу.

Можливо, саме тому фабульні ходи у сценарії є дуже умовними та малопереконливими. Художниця Кіра, яка ніколи не була у Львові, у перший день свого приїзду надибує світлину своєї бабусі у першій-ліпшій кав’ярні, яку вона відвідує. Як це розуміти? Як диво?

І справді, герої використовують саме це слово, аби охарактеризувати події, які з ним стаються. Більше того, на них подає сонячний відлиск від позолоченого хреста із собору святого Юра, ніби благословляючи закоханих. Можливо, це тільки моє сприйняття, але подібні епізоди межують із блюзнірством.

. На мій погляд, Михайло Пшеничний, зруйнувавши різницю між галичанином та москвичкою, між Москвою та Львовом, так і не написав переконливої історії кохання, яка дійсно переступає географічні, політичні та ментальні кордони. Цілком можливо, такий сценарій ще попереду.

Написав Ігор Грабович, 13:15 04.02.2012