Вночі з 9 на 10 листопада о 01:40 на телеканалі «1+1» дивіться програму «Арґумент-кіно» та фільм британського режисера Кевіна Тенні «Театр крови»/ Theatre of Blood (1973, Велика Британія).
«Театр крови» – стрічка британського режисера Даґлеса Гікокса, в якій головну роль зіграв актор американський, «іронійна зірка» фільмів жахів Вінсент Прайс. Таким чином, на нас чекає суміш бурлеску, пародії та правдивий англійський горор.
Історія починається з того, що в Лондоні з’являється ориґінальний убивця – його жертвами стають театральні критики, а самі вбивства походять із творів Вільяма Шекспіра. Поліція підозрює у злочинах покійника – егоцентричного актора Едварда Лайонгарта, що той нещодавно наклав на себе руки через недооцінку його таланту. Бо ж тіло Лайонгарта досі не знайдене.
До певної хвилини сюжет утримує інтригу – хто ж є справжнім убивцею? Даруйте за її ігнорування – інтрига достатньо умовна, бо не важко здогадатися, що цим убивцею є, власне, ображений актор так званої старої школи, якого за консервативність виконання ролей у класичних виставах за п’єсами Шекспіра театральні рецензенти повсякчас піддавали нищівній критиці.
Він, зрештою, й доводить своїм кривдникам – доводить їхньою ж кров’ю, – що є актором геніальним. Практично, є й режисером, який розігрує перед ошелешеною публікою криваві шекспірівські сюжети – то з «Венеційського купця» (вирізання з тіла шматка м'яса), то з «Отелло» (відоме задушення дружини), то з «Цимбеліна» (відтинання голови)...
В кожнім разі, попри всю кривавість та жорстокість, не забуваймо, що це фільм-ґротеск і все ж пародія – і на кривавість Шекспірових трагедій, і на світ митців та їхніх критиків, і, зрештою, на жанр детективу та жанр самого фільму жахів.
Сценарій стрічки украй насичений подіями та виразно, хоча й часом без витонченого почуття міри, екранізований. До речі, сюжет може нагадати інший горор, що вже демонструвався в «Арґументі-Кіно». Й це – «Жахливий доктор Файбс», де замість шекспірівських мотивів задіяно мотиви біблійні, а замість проклятущих критиків – хірурги-вбивці.
В кожнім разі, Вінсент Прайс, у якого за плечима було, зрештою, майже 200 фільмів, роль Едварда Лайонгарта вважав своєю улюбленою і найкращою. Не дивно, бо вона стала правдивим бенефісом цього яскравого й насправді великого актора, який отримав змогу в «Театрі крови» оприлюднити увесь свій талант лицедія.
Природно, що спеціальний сюжет у програмі присвячено саме феноменові актора Вінсента Прайса, який прожив на білому світі 82 роки, і з них 55 фільмувався.
Лишається наголосити на надзвичайно виразній музиці композитора Майкла Льюїса, яка не просто прикрашає «Театр крови», а бере на себе правдиве драматургійне навантаження. Вона дарує картині, попри всю її бурлескність та пародійність, безпосередню емоційність, підкреслює атмосферу трагізму – вона, ніби плач душі, сердечні муки та страждання згорьованого актора. Щоправда, здатного на все!
Зрештою, відпиляти голову знавіснілому критику – чи не мрія цілого сонму ображених та недооцінених митців? Ну що ж, мрії екранізуються...
**
ВІНСЕНТ ПРАЙС, АМБІВАЛЕНТНИЙ ТЕАТР ЖАХУ
Вінсента Прайса важко було не зауважити вже у перший його ролях. Дуже високий, надзвичайно виразний, фактурний, із широким діапазоном голосу, він не міг загубитися на другому плані чи в масовці. Його перші ролі часто обігрували саме фізичні параметри актора, як у картині «Лора», класичному фільмі наур режисера Ото Премінґера.
Прайс виконує тут роль Шелбі Карпентера, нареченого головної героїні – фатальної жінки Лори, за увагу якої змагаються кілька чоловіків. Герой Прайса серед них – майже ідеальний альфонс, котрий звик жити за чужий рахунок, відтак саме він стане першим підозрюваним у її вбивстві.
Помітно також, що Прайсів персонаж виходить далеко за межі визначеної ролі, він цікавіший за інших, амбівалентніший і водночас по-особливому комічний. Відтак, через короткий проміжок часу, Прайс стає окрасою фільмів жахів, де невизначеність, амбівалентність, разом із видатними фізичними параметрами були неодмінною умовою жанру.
1953 року в картині «Дім воскових фігур» актор зіграв талановитого скульптора Генрі Джареда, який прагне жити з власної творчости, не піддаючись при цьому вимогам ринку. Через це у нього з партнером виникають суперечки, які закінчуються фізичною сутичкою та ґрандіозною пожежею.
Пожежа не просто руйнує експонати, створені Джаредом, вона трансформує його самого. Скульптор змінився, змінилася його творчість; тепер він ліпить сцени насильства і робить свої експонати з живих людей.
Це один з перших фільмів Прайса, де він грає монстра, почвару, чия потворна сутність приховується під маскою респектабельности. Разом із тим, важко не побачити у цій трансформації, у цих фатальних змінах певну універсальну трагедію, яка загалом стосується і митців, і науковців сьогодення, яким задля успіху мимоволі доводиться апелювати до темного боку власного таланту.
У 60-х роках Прайс співпрацює з американським продюсером та режисером Роджером Корменом, зокрема, в його екранізаціях творів Едґара По. Більшість із цих картин тільки умовно можна назвати фільмами жахів через надто вже академічну манеру фільмування і багато в чому умовну, іронійну манеру оповіді.
Наприклад, у фільмі «Крук» актор зіграв доктора Еразмуса Крейвена, який вступає у двобій з іншим чаклуном, доктором Скарабусом у виконані Бориса Карлофа, іншої леґенди фільмів жахів.
Дуель двох чаклунів триває дуже довго і є своєрідною цирковою пантомімою зі спецефектами. У цьому змаганні від акторів вимагалася гарна фізична форма та саркастичне почуття гумору. Цілком закономірно, що переміг Вінсент Прайс.
У тих самих 60-х роках Прайс фільмується також у стрічках, в яких прозирає і майбутнє кінематографа, і можна вгледіти актуальних сьогодні кіноперсонажів. Так, 1964-го на екрани виходить картина «Остання людина на Землі», де Прайс зіграв вченого-біолога, доктора Роберта Морґана, який втратив родину під час всесвітньої епідемії невідомого захворювання. З часу епідемії минуло три роки і, схоже, що Морґан – єдиний на планеті, хто має імунітет від вірусу. Щоденне його заняття – очистка Лос-Анджелеса, який тепер замість людей населяють вампіри.
Роберт Морґан живе спогадами, проте й надіями колись відшукати вакцину від хвороби також. Одного дня він стрічає жінку, яка видається йому з першого погляду здоровою, але це омана: жінка інфікована, проте вона та інші люди навчилися жити з вірусом і готові створити нове суспільство. І в цьому суспільстві таким, як Морґан, немає місця; він, на їхній погляд, чудовисько, леґенда, справді остання людина на Землі, яка має відійти у минуле.
Іншою стрічкою, де Прайс обходиться без іронії та ґротеску, стала картина британського режисера Майкла Ривза «Великий інквізитор». У ній Прайс зіграв генерала Метью Гопкінса – непримиренного, жорстокого, цілковито аморального інквізитора, який чинить беззаконне насильство без найменших докорів сумління.
«Великий інквізитор» став новаторським для свого часу фільмом, бо, зберігаючи формальні ознаки костюмованої історії, має реалістичний сюжет, психологічно достовірних персонажів та містить безліч натуралістичних подробиць, які зробили картину майже документальним репортажем із ХVII століття.
Вже у 70-х Вінсент Прайс перетворився на живу леґенду, на ще одного актора-ідола популярної культури, чия постать була вагомішою за зіграні ним ролі. Прайс вплинув на багатьох кінематографістів нового покоління, одним із яких є кінорежисер Тим Бертон.
1982 року Бертон запросив Прайса озвучити свій короткометражний мультфільм, який називався «Вінсент», і в якому йшлося про семирічного хлопчика, котрий прагнув бути не Вінсентом Малоу, як від народження, а Вінсентом Прайсом, і прагнув жити не пересічним життям звичайної дитини, а перебувати у світі фільмів жахів, де б його оточували різноманітні чудовиська.
За вісім років Бертон запропонував акторові роль Винахідника у картині «Едвард Руки-ножиці». Ця роль стала ніби «рафінованим Прайсом», виокремивши у ньому все найпоказовіше та найважливіше: аристократичну поставу і водночас технічний, дещо цинічний розум.
Фільм віддав шану цілій епосі кінематографа і водночас вказав на доволі високе місце, яке займало подібне кіно у сприйнятті людей. Прайс став для багатьох фактично замінником батька, втілив певну альтернативу так званій нормі, яка дуже часто здатна стати могильним каменем для таланту та всякій альтернативі того, що звично зветься здоровим глуздом
Вночі з 9 на 10 листопада о 01:40 в «Арґументі-Кіно» – «Театр крови», як вже зазначалося, – правдивий бенефіс Вінсента Прайса. Парадокс цього фільму полягає в тому, що він позбавлений звичної кінематографічної загадки, адже сюжет тут цілком передбачуваний і, водночас, сповнений якось дивної, снодійної логіки, яка схожа на магію.
Річ, мабуть, і в умовності сюжету, і в його наповненості чорним гумором, який виростає з порушення певних правил та умовностей. Тут мистецтво та життя ніби міняються місцями, і геніальний лицедій дає урок своїм критикам поза межами театральної сцени, перетворюючи звичайну повсякденність на макабричний театр.
В такому зміщенні – найбільша цінність цієї картини, котра демонструє ніби доісторичний час, у якому мистецтво було не стільки видовищем, скільки частиною сакральних практик і мало стосунок до первинних стихій, що ті керують людьми та космосом. І Вінсент Прайс у цьому фільмі також виходить поза межі умовностей мистецтва, аби стати одним із давніх богів, які усе бачать та нічого не прощають.