Вночі з 12 на 13 травня о 00:30 на телеканалі «1+1» – програма АРҐУМЕНТ-КІНО й фільм режисера Алєксєя Балабанова «Я теж хочу»/ «Я тоже хочу» (2012, Росія).
«Я теж хочу» – чотирнадцятий і, як стверджує сам кіномайстер, останній фільм найбезкомпроміснішого у всіх розуміннях російського кінорежисера Алєксєя Балабанова, до творчости якого ми вже неодноразово зверталися у програмі «Арґумент-кіно».
Зауважу, що ця його стрічка брала участь у програмі «Горизонти» торішнього Венеційського міжнародного кінофестивалю й отримала низку призів на престижних російських кінофорумах.
Сюжет фільму розгортає подорож п’яти різних людей до містичної Дзвіниці Щастя, яка розташована поряд із колишньою атомною станцією. Музикант, бандит, його друг зі старим батьком, а також дівчина-повія намагаються відшукати це загадкове місце, і там знайти щастя. Але Дзвіниця, як відомо, «забирає» не всіх. Хоча кожен вірить, що вибір зупиниться саме на ньому.
Не довго мудруючи, можна зауважити, що фільм «Я теж хочу» сюжетно дещо перегукується зі знаменитою картиною Андрєя Тарковського за сценарієм братів Стругацьких «Сталкер». Утім сам Балабанова це заперечує й каже, що «Сталкера» він взагалі додивитися не зміг, так йому було не цікаво. Хоча паралелі очевидні. З іншого ж боку, інтерпретації, звісно, свої, особливі. Скажемо так, глибинно занурені до певної російської традиції.
З одного боку, цей фільм Балабанова, стиль творення якого сам автор називає «фантастичним реалізмом» і вважає надзвичайно актуальним для нинішнього російського часу, є, сказати б, абсолютно безпросвітним і чи не найбезнадійнішим у всій його творчості. З іншого ж боку, сутнісне осердя стрічки – існування чарівного артефакту, що дає людям щастя.
Словами оператора стрічки Алєксандра Сімонова, з яким Балабанов останнього часу фільмує, це кіно світле й похмуре водночас. Воно, як зауважив один із російських критиків, ніби «транслює образ нульових років з їх надією на чудо, з їх вірою, нав’язаною телелякалками, в кінець світу, з їх утомою, деградацією і бажанням щастя саме тієї миті, коли немає можливости чи більше сил жити».
Якось на запитання глядачів – із приводу картини «Я теж хочу», – що ж таке, на його думку, щастя, Балабанов відповів дуже просто: «Щастя – це коли добре. Просто добре. Ось я сьогодні сходив до лазні, і мені добре…».
Так чи так, а, зважаючи на сказане режисером, що це його «останній фільм», у програмі в спеціальному сюжеті робитиметься спроба підбити деякі підсумки творчости Балабанова. Проте, йтиметься про підсумки не в біографічно-фільмографічному сенсі, а в суто феноменологічному. Іншими словами, вашій увазі будуть представлені міркування – про що ж нам розповідають фільми Балабанова, які ідеї лежать у їх основі?
Алєксєй Балабанов, вроджений у Свєрдловську (раніше й нині – Єкатєрінбурґ), від 1990 року живе й працює в Лєнінґраді-Пєтєрбурзі, де зафільмував усі свої повнометражні картини, більшість на студії СТВ.
Продюсер цієї успішної російської кінокомпанії Сєрґєй Сєльянов так висловився про найостаннішу стрічку Балабанова: «Це жива історія про головне, що є в людині, про її потаємне бажання щастя задля здійснення свого життя у якомусь найвищому й позитивному ключі. Жанр визначити важко. Назвати його містичним не дуже правильно, назвати просто ровд-муві складно, назвати притчею – нудно».
Словом, «Я теж хочу» – в пошуках російського щастя…
**
АЛЄКСЄЙ БАЛАБАНОВ У ПОШУКАХ ЩАСТЯ
Правдивий Алєксєй Балабнов розпочався з картини «Трофім», двадцятихвилинної історії, присвяченої століттю кінематографа.
Алєксєй Балабанов у фільмі "Я теж хочу"
За жанром – це новела, яка розгортається у двох різних часових вимірах. У першому з них дія точиться в Росії наприкінці ХІХ століття – у селі, де місцевий житель на ім’я Трофім убиває рідного брата, запідозривши, що той був коханцем його дружини. По тому Трофім покидає домівку й вирушає до Санкт-Пєтєрбурґа. По дорозі він зізнається кожному стрічному й поперечному у своєму злочині, проте його ніхто не хоче слухати. Закінчується ж історія у столичному борделі, де селянина заарештовує поліція.
Другий сюжет новели переносить глядача до середини дев’яностих років ХХ століття, до новочасного Санкт-Пєтєрбурґа, де молодий асистент режисера привозить на студію віднайдену ним кіноплівку зафільмованих подій на місцевому залізничному вокзалі кінця ХІХ століття. Саме на цих робочих матеріалах можна вгледіти того самого Трофіма, який зійшов із потяга й зацікавився незвичним для себе процесом фільмування. Та, переглянувши плівку, режисер наказує вирізати зображення Трофіма, залишивши в кадрі лишень будівлю вокзалу.
"Трофім"
Стрічка стала програмовою для Балабанова. З того часу у своїх фільмах він оповідатиме історії про людей пересічних і загалом неприкметних, а сюжет у його картинах завжди обертатиметься довкола кримінального злочину. І з кожним новим фільмом Балабанов усе далі відходитиме від прямої соціальности в бік метафоричности й метафізики.
Це помітно у «Браті» – історії про молодого ветерана Чеченської війни, який відвідує свого старшого брата у Санкт-Пєтєрбурзі, аби бути втягненим у кримінальні дії. Від самого початку картини Балабанов піддає Данілу Баґрова, свого героя, не тільки фізичним, але й ідейним випробуванням. І щоразу Даніла сміливо демонструє власну філософію, що та конфліктує з абстрактними гуманістичними ідеями та загальнолюдськими цінностями.
Один за одним він відкидає арґументи людей, котрих зустрічає в місті. І щоразу Даніла долає їх не стільки якимись словесними силогізмами, скільки прямою агресією та фізичною дією.
У фіналі стрічки, поклавши до своїх ніг Санкт-Петєрбурґ, він вирушає до Москви, аби й там пошукати правди. Правдопошук Даніли продовжується і в Америці ("Брат 2"), де власні афористичні вислови ветеран підкріплює вогнепальною зброєю.
І фактично кожен фільм Балабанова більше приховує, ніж відкриває. Мовчазні його герої, котрі власну, сказати б, філософську позицію вкладають у насильницькі дії, насправді шукають остаточних відповідей. Проте ці відповіді не можуть бути явлені через соціальну теорію та практику, зате доволі часто вони транслюються через музику, особливо ж – через щемливі та меланхолійні російські пісні.
У двотисячних роках Балабанов започатковує серію фільмів, які бачаться універсальними метафорами, що ті позначають собою кілька речей водночас – чітко окреслений період історії Росії, зріз тодішнього соціального життя і його своєрідну філософію та метафізику.
І щоразу герої балабановских фільмів, вирушаючи в певну мандрівку, приречені на невдачу, на руйнування власних надій, врешті-решт, на самодеструкцію. Режисер цілковито анігілює соціальне життя, демонструючи відчуження людей одне від одного, зводячи усю комунікацію до серії насильницьких актів.
Себто у кінематографі Балабанова відсутня надія на щастя у його земному, повсякденному вияві. Щастя не можуть дати ні політичні революції, ні соціальні зміни, ні економічні покращення, ні культурні рецепти. З кожним зусиллям героїв у будь-якому з цих напрямів ситуація тільки погіршується.
«Вантаж 200», «Морфій», «Кочегар» – останні три картини Балабанова – демонструють не тільки увесь жах російського життя, а ще й шукають йому доволі незвичну альтернативу.
Кожен із цих фільмів, окрім своєї особливої теми й образности, щоразу зміщується від горизонталі до вертикалі. Це помітно і через наявність релігійних мотивів у кінострічках майстра, і через творення своєрідної антитези, у якій тілесне, земне протиставляється духовному та небесному.
Особливо показовий у тому сенсі фільм «Кочегар», який може бути прочитаний як розгорнута метафора нікчемности людського життя та всіх його зусиль. Життя людей тут закінчується швидкою і насильницькою смертю, а самі тіла, після спалення у печі кочегарки, стають попелом, який здіймається у небо з димом.
У цьому фільмі Балабанов перейшов до своєрідного спіритуалізму, який відкидає людське тіло, взагалі людське повсякденне матеріальне існування на користь чогось невидимого і духовного.
У підсумковій для Балабанова стрічці «Я теж хочу», яка вночі з 12 на 13 травня о 00:30 демонструється в АРҐУМЕНТІ-КІНО, – все так само, як у попередніх фільмах цього кінематографіста. Такі самі нігілістичні герої, так само панує насильство замість солідарности і співпраці, так само мандрівка є основою фабули. Тільки цього разу ще гучніше, ще відчутніше лунає альтернатива земному існуванню. Вона явлена як аномальна зона, що виникла внаслідок техногенної катастрофи. І особливість цієї зони в тому, що вона здатна подарувати людині щастя.
Перед нами ще одна балабановська метафора, проте цього разу вона апелює не до історичної пам’яті, не до соціального чи ще якогось раціонального досвіду глядача, а до певних духовних наших очікувань, які, зрештою, можуть стати останнім прихистком перед вічністю. Версія Балабанова, як завше, неочікувана і шокова, проте видається гранично правдивою та несподівано реалістичною.