втілене

  • «Кров’янка»

    Короткометражний ігровий фільм режисера й сценариста Аркадія Непиталюка «Кров’янка» (2016) за однойменним сценарієм…

  • «Сказ»

    Короткометражний ігровий фільм режисерки й сценаристки Марисі Нікітюк та співсценариста Дмитра Сухолиткого-Собчука «Сказ» (2016) за однойменним сценарієм…

  • «Перед виборами»

    Короткометражний ігровий фільм режисера Володимира Адамчо «Перед виборами» (2016) за однойменним сценарієм Олександра Геревича…

Станіслав Цаликписьменник, історик, сценарист, matrix-info.com

“Ми розуміли, що це фактично перший фільм про старий Донбас”, – згадував режисер Леонід Луков про роботу над ігровою стрічкою “Я люблю”, яку він зняв 1936 року на Київській кінофабриці. Картина не була дебютом Лукова, як інколи пишуть. Він співпрацював з Київською кінофабрикою з першого дня її існування як сценарист, а 1930 року став її штатним режисером. На момент початку роботи над фільмом вважався одним з найвиразніших представників молодого покоління українських кінематографістів.

Фільм є екранізацією однойменного твору Олександра Авдєєнка, надрукованого 1933-го. Письменник – уродженець Донбасу, син шахтаря. Дебютний роман “Я люблю” написав про життя трьох поколінь шахтарської родини.

Твір невипадково зацікавив Лукова. По-перше, режисер теж з Донеччини – народився в Маріуполі й мав сентимент до цього краю. По-друге, він добре знав життя шахтарів, адже тривалий час працював журналістом у редакціях донбаських газет, зокрема в “Кочегарці”. По-третє, в “Кочегарці” його колегою був майбутній письменник Авдєєнко.

Так чи інак, 1934-го Київська кінофабрика замовила Авдєєнкові сценарій. Ішлося про три серії. Перша – тяжкі дореволюційні часи, від заснування шахтарського містечка Собачеєвка до смерті діда Никанора. Друга – революційна боротьба його сина Остапа. Третя – щасливе життя його онуків при соціалізмі.

За тогочасною практикою сценарій мав пройти “експертну оцінку” тих, кому присвячений майбутній фільм. Луков і Авдєєнко поїхали до Горлівки. “Сценарій фільму обговорювався на шахті “Кочегарка” за участю Микити Ізотова та інших”, – зауважив пізніше Луков у інтерв’ю газеті “Соціалістичний Донбас”. Згадка про забійника шахти №1 “Кочегарка” Микиту Ізотова невипадкова: він був рекордсменом вуглевидобутку, орденоносцем і символом радянської пропаганди. На той час Олексій Стаханов ще не встановив свого рекорду (чи “рекорду”), і влада всіляко прославляла шахтаря-інноватора Ізотова.

Алєксандр Чистяков у ролі Никанора

До зйомок кінематографісти готувалися ретельно. Луков розповідав: “Наші артисти, які знімалися в ролі шахтарів, вели довгі бесіди зі старими шахтарями, з’ясовували докладно умови праці та побуту. Артист Чистяков, який знімався в ролі Никанора, не раз спускався в шахту, навчався працювати обушком, виробляв сценічні прийоми, які дозволили йому створити правдивий образ шахтаря”.

Фільм мали випустити в трьох варіантах: німий, звуковий російський, звуковий український (дубляж). Виробництво почали в листопаді 1934 року, зйомки завершили наприкінці весни наступного 1935-го. Звук записували безпосередньо на знімальному майданчику – для сцен просто неба це створювало незручності.

“Знімали на Глибочиці [київська вулиця] шахтарське містечко Собачеєвку, – згадував артист Юрій Шумський. – Почали знімання. Зразу ж припинили. В чому справа? Літак над місцем знімання летить. Підождали. Літак знову повернувся, заважає звуковому зніманню. Так без кінця”.

Іншою локацією для Собачеєвки обрали Деміївку, робітничу околицю Києва. Тамтешні зйомки запам’ятала відома художниця Ірина Левитська, на той час 8-річна дівчинка. Її бабуся Ганна Єгорова грала дружину головного героя, діда Никанора. Нарешті, третя локація Собачеєвки – подвір’я і павільйон кінофабрики.

В ролі Горпини Наталя Ужвій

Варка - Гуля Корольова, Настя - Вєра Шершньова

“Частина зйомок проводилася на шахті №8-9 Боковка, – розказував Луков. – Багато сцен довелося знімати на кінофабриці в спеціальному павільйоні. У павільйоні була збудована стара шахта… На нашій кінофабриці була побудована навіть шахтна кліть”.

Наприкінці літа 1935-го журнал “Радянське кіно” повідомив: “Закінчується монтаж фільма “Я люблю”, за сценарієм Авдєєнка”. Фільм також анонсували серед стрічок, які Київська кінофабрика випустить восени-взимку 1935 року.

І після цих бадьорих реляцій раптом… зникають будь-які згадки про фільм – аж до кінця року. Ні прем’єри, ні попередньої промоції, нічого. Причина – Юрій Шумський не впорався з роллю хазяїна. Досвідчений актор часів німого кіно, заслужений артист республіки, він уперше грав у звуковому фільмі.

За два роки Шумський надрукував статтю “Чому я залишив кіно?”, де непрямо визнав: роль була йому не під силу. Звісно, звинуватив самих кінематографістів, які “виявляють верхоглядство щодо добору акторів” і запрошують його на ролі лиходіїв, натомість у театрі він успішно грає позитивних героїв. “Ніхто в кіно не захотів запропонувати мені роль у моєму жанрі, в моїх творчих можливостях”, – дорікнув ображений актор.

“Українфільм” зажадав замінити Шумського і перезняти епізоди. Луков запросив з Москви відомого режисера й актора Володимира Гардіна. Той колись працював на кінофабриках Всеукраїнського фотокіноуправління в Одесі та Ялті. Новий виконавець прекрасно впорався з роллю.

Прем’єра відбулася 9 травня 1936 року. Шахтарі, особливо старше покоління, позитивно прийняли фільм. Захоплені відгуки друкувала газета “Соціалістичний Донбас”.

Кінокритик Іван Долінський, вказавши на певні вади стрічки, відзначив жіночі ролі у виконанні Вєри Шершньової та 13-річної київської школярки Гулі Корольової (через кілька років, під час радянсько-німецької війни, вона героїчно загине біля Сталінграда, а пропаганда розкрутить її ім’я настільки, що школярі факультативно вивчатимуть книжку про Гулю – “Четверта висота”, цікаво написану, але багато в чому неправдиву).

Наступні пів року на кінофабриці тривав український дубляж стрічки.

У листопаді 1936-го журнал “Радянське кіно” повідомив: “Знімальна група режисера Л. Лукова закінчила знімати український варіант фільму “Я люблю”. Заступник керівника Українфільму тов. Сирота відмітив наказом роботу асистента режисера Л. Канторовича, який був керівником озвучування фільму та цілком задовільно справився з дубляжем і вміло підібрав акторський склад для діалогів українською мовою”.

Український варіант на екрани не вийшов – 1937-го фільм звинуватили у формалізмі та інших гріхах. Другу серію, для якої Авдєєнко вже написав сценарій, у виробництво не запустили. Про третю годі було й думати.

Хай там як, фільм “Я люблю” виявився знаковим, утворивши наявні дотепер стереотипи про шахтарів і Донбас.

Коментарі