Тетяна Тимофіїївна Дерев’янко (4.05. 1930, м. Дніпропетровськ, нині Дніпро - 27.07.2001, Київ) - історик кіно, музеєзнавець, засновниця і незмінна завідувачка Музею Національної кіностудії імені Олександра Довженка (1957-2001).
Її немає вже 19 літ... Враження ж, що минуло років зо три, не більше. Мабуть тому, що її енергія була настільки інтенсивною, що промені продовжують нас, її друзів і близьких, обігрівати й досі.
Те життя, яким вона жила і яким вона рухала, без неї просто не уявлялось, і я щоразу усміхався, коли вона зачинала говорити про смерть. Незмінно повторюючи, що бачить в мені свого спадкоємця. Та ж хіба її можна замінити?.. Вона заснувала й понад сорок років очолювала музей на кіностудії імені Олександра Довженка, й без неї все це втрачало свою душу...
Липневого дня 2001 року одійшла у кращі світи, лишивши от сей музей. Музей Тані Дерев’янко – так його часто називали.
Тетяна Дерев’янко в середині 1950-х закінчила філологічний факультет Київського університету й доволі швидко потому прийшла на кіностудію імені Довженка. Режисер Лесь Швачко, котрий працював у кіно ще з 1920-х років (з Довженком зокрема) почав аґітувати її робити музей. У двадцять вісім така пропозиція видається не бозна якою спокусливою. Та все ж переконав...
Ну що таке студійний (заводський, фабричний) музей? Бачили ми їх у ті часи чимало. Кімната, де по стінах фотографії передовиків виробництва, вимпели і знамена, грамоти й подібна макулатура. У нас тоді багато що перетворювалося на музейний пил, набуваючи якогось траурного зблиску.
Напевно, спершу і в Дерев’янко був такий собі фабричний музей. Та не з її характером вовтузитися з мертвечиною. Історія кіна для неї завжди була живою і справжньою, в ній діяли люди, що страждали, помилялися, робили геніальні фільми, а траплялося – й бездарні. Вона почала збирати матеріали саме про особистості, про ті спалахи доль, які осявали життя студії. Власне саме ця частина музейної колекції і робить її визначною пам’яткою нашої культури. Це музей історії особистостей.
Коли Тетяна Тимофіївна починала розповідати про когось, то йшлося не про кілометри відзнятої плівки й не про епохальні екранні образи. Вона знала все буквально про кожного – коли родився, хрестився, женився, кохався, яким чином трансформувався задум фільму і як складалися стосунки між режисером і оператором на знімальному майданчику й поза ним… Сотні, тисячі подробиць, з яких і складається історія, кінематографічна зокрема.
Як багато було в ній, Тетяні Дерев’янко, справжнього, непідробного. І водночас — артистичного.
1994-й, наближається столітній ювілей Олександра Довженка. Ми їдемо з Тетяною Тимофіївною на Байковий цвинтар. Там поховані батьки кінокласика та його сестра Поліна з чоловіком. Треба, аби ті могили були доглянуті. Треба… Ми заходимо до контори, де сидить начальник усіх надгробних начальників. В мене одразу холонуть ноги — чиновник навіть не піднімає голови, щось собі заповзято пише.
— Садитесь, — кидає він нам.
— Нет, мы не сядем! — зненацька чує він патетичне. І піднімає голову. Обличчя його видовжується: перед ним стоїть грізного вигляду жінка (звісно, що Дерев’янко) з ціпком, а за нею кілька чолов’яг похмурого вигляду.
— Надеюсь, — править далі відвідувачка, — вы знаете, кто такой Александр Петрович Довженко?
В очах начальника поволі запалюється лампочка і починається процес обробки інформації: Довженко… енко… ко… кі… кіно… студія Довженка… Йєс!
— Ну конечно! — вигукує радісно й витирає піт з лоба. — Конечно!
— Так вот…— і далі завідувачка музею говорить чітко й по ділу. За кілька хвилин начальник хіба що не мете підлогу перед Дерев’янко. Навіть авто пропонує для проїзду до могил, котрі тієї миті видаються і йому святими. Одначе чує у відповідь горде:
— Нет, у нас свой транспорт. Ваше дело исполнить долг…
Отак все було полагоджено. Режисура! Уміння точно окреслити мізансцену, змусити кожного грати за тими нотами, які потрібні тобі. А метою було — перетворювати навколишнє життя, робити його хоч трохи кращим. В цьому було щось від обожнюваного нею Довженка.
Тому не терпіла найменшої невпорядкованості, неохайності. Сама була зразком дисциплінованості. Останні роки в неї були проблеми з ногами. Хворіла. Студія надавала їй машину, такий собі напіввоєнний «газон». І це їй личило. Може тому, що в роки війни, ще дівчинкою, була в діючій армії — санітаркою у військовому госпіталі, разом з батьком, лікарем.
День Перемоги для неї був чи не найбільшим святом. Розповідала, як його тоді зустріла, плакала.
Та частіше вона сміялася. Вражаюче почуття гумору. По відношенню до себе також. Близьким людям дозволяла жарти, котрі мало хто витримує із «заслужонних» людей. Могла й сама пограти в оті «статуси» й «ролі». Скажімо, від’їжджаємо кудись. Вокзал. Підходимо до вагона, і зненацька вона, показуючи на мене пальцем: «Перед вами — всемирно известный ученый, профессор, знаменитость Сергей Васильевич…».
Я, звісно, щось сердито бурмочу на таку «бодягу», але провідниця виструнчується і салютує: не повірити такій поважній дамі було неможливо. За годину хтось стукає до мене в купе. Відчиняю двері, та ж провідниця з тацею в руках. «Профессор Тримбач? Дама из третьего купе, — від урочистості моменту в неї трохи тремтить голос, — велела презентовать вам чашечку кофе!» Ну, кіно! Я миттю входжу в роль і прошу передати вельмишановній дамі мої найщиріші… І теж кави разом з… «Чи є у вас трішечки коньяку?» — «Для вас, — молода жінка аж зашарілася, — для вас є…»
— Видишь, Тримбач, — говорить Тетяна Тимофіївна у відповідь на мої кпини, — ты мигом стал романтической персоной, и женщины у твоих ног. И это все я сделала, Таня Деревянко. Достаточно чуть-чуть что- то поменять вокруг нас.
— Але ж не обманом!
— Это не обман. Немножко фантазии. Без этого жизнь пресна и неинтересна.
Знаючи її любов до гри у статуси, наші вранішні телефонні розмови починав із запитання про свій рейтинг. «У тебя пятое место сегодня…- А у?..» Тут я називав прізвище одного відомого кіножурналіста. «Он — вне рейтинга».
Йшлося про ієрархію — звісно, що напівкомедійну (саме напів) — чоловiкiв в її серці. Були там персонажі і майже вигадані. То й що — реальність була живою й цікавою тільки тоді, коли до неї долучалися дрібка вигадки, сміху, любові.
Говорила вона здебільшого російською мовою. Хоча розуміла, що її статус передбачає добре знання і української. Тому незрідка зранку я чув у телефонній трубці:
— Тримбач, відтепер я буду говорити з усіма тільки українською мовою.
— Чи ж надовго пороху вистачить? — одразу ставив я під сумнів масштабність наміру.
Вистачало, як правило, не надовго. Одначе сердитись на неї за це було неможливо. Бо ж вона була справжньою патріоткою України. І, звичайно, українського кіно. Знала його достеменно. Знала практично кожного, хто працював у ньому. З подробицями, які, видавалося, у такій кількості годі запам’ятати. Вона все тримала в пам’яті. Скільки разів казав їй: записуйте, хоча б на диктофон. Записала, тільки так мало. З нею в могилу пішов цілий тобі музей.
Її не вистачає. Стільки справ, а її немає. Так хочеться, аби задзвонив телефон і в трубці прозвучало таке знайоме: — Тримбач, это Деревянко. Я еще живая…