Наталя Конончук, KINO-KOЛО
Василь Ілляшенко. «Історія українського кіномистецтва». – К.: Вік, 2004. – 412 с.
Любителям вітчизняного трешу зроблено справжній подарунок. Вийшла друком книга “Історія українського кіномистецтва”, написана кінорежисером і письменником Василем Ілляшенком, котрий також є доцентом кафедри телевізійної режисури Київського національного університету театру кіна і телебачення ім. І. Карпенка-Карого. Дуже сумно, але саме так хочеться почати говорити про це видання, за своїм задумом, вочевидь важливе й потрібне. Перепрошую за чималу кількість цитат, але, гадаю, в цьому випадку лише звертаючись безпосередньо до тексту книжки, можна повною мірою передати враження від неї і не боятися при тому залишитися голослівним.
Отже, сам факт, що написано й видрукувано “Історію українського кіномистецтва”, поза сумнівом, заслуговує лише на захоплення. Написано щиро й болісно, навіть гістерично – з прагненням сказати досі несказане, й хороше, й погане, затаврувати ворогів і підтримати друзів. І той факт, що автор Василь Ілляшенко намагається в одній праці охопити всю історію українського кіна – від кіновинахідника ХІХ століття Йосипа Тимченка до “Мамая” Олеся Саніна і зміни керівництва кіногалуззю наприкінці 2003 року – теж чудовий і в українському кінознавстві поки що безпрецедентний. При цьому в книжці згадано безліч персоналій і розглянуто роботу не лише режисерів, акторів, операторів, сценаристів, а й найвідоміших організаторів кіновиробництва та керівників галузі; окрім ігрового кіна, побіжно сказано і про неігрове – документальне й науково-популярне (щоправда, чомусь фактично обійдено увагою анімацію – їй присвячено два коротенькі абзаци у статті “Науково-популярне кіно”).
Справді, такого видання в Україні досі не було. Власне, в “Авторській передмові” до книжки Василь Ілляшенко аналізує, і досить критично, роботи своїх попередників-кінознавців. Це, зокрема, розділи, присвячені національним кінематографіям в “Історії радянського кіно”, – вочевидь, мається на увазі чотиритомне видання (Москва: Искусство, 1969, 1973, 1975, 1978), хоча у книжці точно не вказано, про що йдеться (слід звикнути: автор часто називає різні джерела й цитує тексти, не наводячи про них ніяких вихідних даних, що досить незручно в користуванні, а для прискіпливого читача ще й непереконливо, бо викликає сумнів у правдивості цитувань).
Отже, у згаданих розділах оцінка національного надбання у складі загального імперського процесу, на думку Василя Ілляшенка, “була підпорядкована централізованому погляду, маючи невеличке право суб’єктивного, з точки зору регіональних інтересів і національних меншин” (С. 5).
Про двотомну “Історію українського радянського кіно” (К.: Наукова думка, 1986, 1987) автор каже, що це “робота не самостійна, досить поверхова і обережна. Ясна річ, що така “Історія” і зовсім не є історією” (С. 8). “Роботи Корнієнка, Роміцина, Журової і Жукова (вочевидь, маються на увазі Алла Жукова і Георгій Журов. – Н. К.) теж мали, як видно, оглядовий, інформаційний погляд на процес, а не критичний, з певним аналізом. Занадто обережні, з оглядкою та посиланнями на московські джерела” (С. 8).
Далі Василь Ілляшенко вдається до натяків, вельми загадкових для непосвяченого, слід розуміти, маючи на увазі кінознавців-відкривачів творчости таких режисерів початку ХХ століття, як Дмитро Байда-Суховій та Олександр Остроухов-Арбо (“Намагання “збагатити” історію українського кіномистецтва своїми “новітніми” відкриттями не повинне братися до уваги” – С. 9), і нещадно критикує цих самих режисерів, пропонуючи негайно забути й викреслити з історії кіномистецтва їхні імена: “І не треба їх реанімувати, бо ніякого сліду, окрім вульґаризації кіно “кумами” вони не мали” (С. 9). Досить несподіваний погляд на вивчення історії. Цікаво, хто повинен вирішувати, що треба пам’ятати, а що ні? Василь Ілляшенко пропонує свій підхід: “Історія кіномистецтва має лишати назавжди те, що вважає за необхідне, а непотріб відсіює і відмітає” (С. 9).
Книжка, написана, вочевидь, саме за цим принципом, уже без відчуття підпорядкованости російському "центральному погляду", а також із намаганням, як декларує в передмові автор, повернути історії українського кіна обійдене, забуте, замовчуване за радянських часів, складається з 15 розділів (“Винахід”, “Початок українського кіно”, “Голівуд на березі Дніпра”, “Війна”, “Відбудова”, “Шістдесяті роки”, “Одеська кіностудія”, “Злет і падіння”, “Режисура кіностудії імені О.П. Довженка”, “Актори та діячі кіно”, “Кіномистецтво України”, “Панорама стабільності”, “Початок кризи”, “Нові часи”, “Винахід ХІХ століття”), “Авторської передмови”, “Іменного показника” та “Переліку фільмів”. Загалом оповідь ведено у хронологічній послідовності – від ХІХ століття до сьогодення, кожен розділ починається загальною статтею про певний період чи тему, далі йде розгляд окремих персоналій, фільмів чи підтем.
Не зовсім зрозумілий адресат видання: фаховий кіноісторик/кінознавець, чи й некінофахівець, котрий просто цікавиться кіном і читав бодай якусь із критикованих Василем Ілляшенком праць, нічого нового (ні щодо фактів, ні щодо трактувань) у книзі не знайде, людина ж, яка вперше вирішила зазирнути в українську кіноісторію, розгубиться в численних натяках, недомовках, півназвах фільмів та кінематографічних об’єднань, назвах фільмів без імен режисерів, розповідей про стрічку без назви її самої тощо.
Очікуваного аналізу, якого можна було б сподіватися, виходячи з критики Василем Ілляшенком робіт інших кіноісториків, на жаль, тут не стрічаємо, зате в автора немає ніякої обережности, що в ній звинувачено попередників. Він, сказати б, деміургічно, роздає ярлики – “знаковий”, “найкращий”, “унікальний”, "рядовий", “примітивний”, “слабкий” тощо. Скажімо, у статті про Осику заявлено: “Вершинне досягнення Леоніда Осики – “Камінний хрест” (С. 253); чи у статті про Борислава Брондукова: “В кіно найвизначнішою роботою є роль бандита в стрічці “Камінний хрест” (С. 270) – і жодних коментарів чи пояснень. Цікаво, що в тій же таки статті про Брондукова, окрім цього фільму Осики, жодної іншої роботи, в якій знявся актор, не названо.
Також у коротеньких довідках про персоналії чомусь не подано років життя, хоча при цьому майже завжди вказані назва вищого навчального закладу, де той чи той кінодіяч здобував професію, та рік його закінчення. Хоча, скажімо, Володимира Денисенка автор чомусь узагалі позбавив освіти ("Не маючи спеціальної кіноосвіти, Володимир Денисенко самотужки опановував і вивчав кіно..." – С. 257), тоді як режисер 1956 року закінчив КДІТМ ім. І. Карпенка-Карого. Власне, це лише одна з багатьох фактичних неточностей у книжці (скажімо, вкотре вже повторено загальновідому помилку про те, що фільм "Райдуга" Марка Донського було удостоєно "Оскара" – насправді картина отримала Приз асоціації радіо і телебачення США).
Щодо вже згадуваної деміургічности, то її подибуємо і в трактуваннях внутрішніх творчих порухів кіномистців, скажімо, “Левчук знав собі ціну і знав своє місце в кіно. Знав хоча би те, що він – зовсім не великий режисер, а корисний і потрібний, і він не виношував ілюзій про маршальський жезл” (С. 246). Чи, скажімо “...в подальших роботах (“Захар Беркут”) Леонід Осика не продовжив рівня “Камінного хреста”... Що ж сталося з талановитим митцем насправді? Справа в тому, що Леонід Осика до поетичного бачення кіно не належав. Він був добротним реалістом. І “Камінний хрест”, який Л. Осика виношував ще в інституті, бачився ним як реалістичний, побутовий фільм. (...). І коли б не великий вплив С. Параджанова, то фільм “Камінний хрест” був би іншим. І, мабуть, набагато оригінальнішим” (С. 207). А ось “Юрій Іллєнко продовжив, розширив і поновив рамки українського кіно” (С. 249), а тепер, після шквалу неґативної критики, що її отримав його фільм "Молитва за гетьмана Мазепу", "мужньо переносить на своїх плечах той непосильний тягар, думає, аналізує, розмірковує" (С. 251)...
Так само обізнаним є автор і в особистому, найпотаємнішому житті кіномистців. Скажімо, йому достеменно відомо, що коли 1914 року Володимир Холодний, чоловік Віри Холодної, пішов на війну, “молода його дружина нічим не заплямувала їхнього ніжного кохання” (С. 41), чи нюанси сімейного життя Олександра Довженка: “Натяки і звинувачення родичів Довженка на неоднозначність їхнього сімейного союзу не треба брати в арсенал безумовного доказу відсутності такого союзу та корисливості Юлії Солнцевої. По-перше, невістка ніколи не була ангелом для свекрухи. Так і в випадку з Солнцевою та родичами Довженка. По-друге, при такому тривалому їхньому житті все могло бути. І незгоди, і непорозуміння, і різні негаразди. Та все ж таки – то була любов. Любов чиста і чесна. І такий витончений від природи чоловік, естет і митець, яким був Довженко, заслуговував такої красивої жінки, якою була Юлія Солнцева” (С. 175)...
Якщо говорити не про трактування Василем Ілляшенком життя і творчости окремих кіномистців, а про аналіз кінопроцесу загалом, то тут бачимо те саме – він стверджує, не пояснюючи, а якщо ж пояснення є, то вони – поза межами логіки (“Початок шістдесятих років нічого доброго для українського кіномистецтва не віщував. Із шістнадцяти фільмів – жодного гідного уваги не було. Фільми як фільми. Посередні. Нічим не кращі від попереднього року. До того ж майже половина – документальні короткометражки” – С. 185)...
Власне, "Історія..." настільки переповнена подібними перлами, що хочеться цитувати й цитувати. Оскільки практично в рамцях однієї статті це неможливо, раджу всім треш-ґурманам придбати книжку й отримати насолоду обсягом у 412 сторінок.
Мені ж пригадується епізод із фільму “Тупик” Григорія Кохана, де одні герої (злочинці), намагаючись знищити важливу інформацію в комп’ютері, нещадно розбили монітор, а інші (міліціонери), залучивши найкращі свої сили, так і не змогли цю “понищену” інформацію поновити. Коли я дивилася цю картину в ретроспективній програмі фестивалю “Молодість” кілька років тому, в кінозалі, крім мене, були тільки з десятеро дідусів і бабусь, які дуже перейнялися розтрощеним комп’ютером і зовсім не зрозуміли мого сміху. Можливо, це і є вдячні читачі “Історії українського кіномистецтва” Василя Ілляшенка? Для мене ж “Тупик”, цей трешевий шедевр українського кіна (до речі, відзначений у тексті “Історії...” ярличком “добротна режисура”. – С. 337), нарешті отримав рівний собі книжковий еквівалент.
І останнє. Видання книжки “Історія українського кіномистецтва” (на крейдяному папері, накладом у дві тисячі примірників) здійснено завдяки ґрантові президента України для обдарованої молоді у 2004 році за підтримки Міністерства у справах сім’ї та молоді. Враховуючи, що автор книжки у квітні цього року відзначив своє 70-річчя, думається, що ті, хто надає ґранти обдарованій молоді, й ті, хто ці ґранти приймає, керуються давньою загальновідомою істиною, що молодість – це стан душі.
KINO-KOЛО, №25, весна 2005