«Детектор медіа» публікує два відгуки на один фільм — від популярного письменника та кіносценариста Андрія Кокотюхи та кінокритика Ярослава Підгори-Гвяздовського. Незважаючи на те, що автори належать до двох протилежних «таборів» у незгасимій дискусії щодо українського масового кіно й кожен з них іронізує з представників іншого «табору», їхні оцінки нової картини в цілому сходяться. Але дивляться при цьому автори на картину з різних позицій.
Традиції живуть і поки перемагають. Ще з минулого року фейсбук-сторінка заступника голови Держкіно Сергія Неретина є форпостом боротьби з українськими кінокритиками, котрим уперто не подобається нове українське кіно. Слід уточнити: не створене з прицілом на фестивалі, а зняте з розрахунком на масову аудиторію. Конфлікт Неретин — Гусєв уже тоді перестав бути персональним, вийшовши з віртуальної площини в реальну. Протистояння перетворилося на серіал, а серіал нині пішов на другий сезон — критику Олександру Гусєву категорично не сподобався фільм «Бобот та енергія Всесвіту», а Сергію Неретину — реакція давнього опонента.
«Я чомусь завжди думав, шо реальну оцінку потенційно масовому (не авторському!) фільму ставлять його глядачі... Але в Україні, так звані, кінокритики вперто приміряють на себе роль безапеляційних суддів, підсвідома мотивація яких лише одна — замочити/потролити режисера або творців фільму», — пише пан Неретин на своїй сторінці у Фейсбуку 28 серпня, в день допрем'єрного показу «Бобота», на який прийшов пан Гусєв. Кількома годинами раніше з'явився такий допис: «Якоби кінокритик Алєксандр Гусєв прийшов на прес-конференцію українського фільму "Бобот та енергія Всесвіту"... Прийшов, шоб обхаять! Бо не любить Сашуня українське кіно, але вперто ходить на всі його прем'єри... Так шо я особисто чекаю розгромну рецензію на "Бобота...", і, як завжди, буду одним з перших в читацькій сотні».
Прогнозувати подібну реакцію — справа невдячна. Українські кінокритики, як і українські критики загалом, у якій би царині культури не працювали, від народження, генетично, з молоком матері мають упередження до всього продукту, котрий маркований «жанровим» та «масовим». Тому оцінюють його нижче плінтуса ще до того, як побачили. А перегляд лиш переконує критиків у власній правоті. Їм подобається лише той продукт, котрий має претензію на інтелектуальну складову. Натомість для оцінки продукту масового треба знати щонайменше контекст, чим публічні інтелектуали не заморочуються. У результаті маємо дискусію-серіал із переходом на особистості в коментарях.
Але фільм «Бобот та енергія Всесвіту», який стартує в кіно 30 серпня, підготував братству кінокритиків несподівану пастку. Переконаний — автори проекту про це не думали, все сталося само собою. Бо чого вимагає пересічний український критик від фільму, який дивиться? Аби кіно змушувало думати й було категорично незрозумілим аудиторії, ширшій за зал «Омега» київського кінотеатру «Супутник» (29 посадочних місць). Стрічка Максима Ксьонди є саме такою.
Глядачам треба добряче подумати, аби зрозуміти сюжет. І відповісти собі на запитання, що ж відбувається впродовж 90 хвилин екранного часу. Найцікавіше — цього не розуміють самі персонажі. Питання формату: «Що відбувається?» звучить у різних варіаціях із різних вуст. Відповідь особисто я шукаю дотепер. Тож за всіма ознаками «Бобот та енергія Всесвіту» є яскравим зразком авторського кіно, поданого в яскравій обгортці жанрової стрічки. Ще й заточеної на вдячну сімейну аудиторію: мінімум два квитку на родину плюс два попкорни.
Проте варто почати з позитиву. Новий український фільм його, безперечно, має вдосталь. Насамперед підтверджує факт, що в Україні завдяки підтримці Держкіно з'являється дитяче й підліткове кіно власного виробництва. І разом із ним — нове покоління українських акторів, котрі у свої 13–15 років уже вміють заходити в кадр і не бояться камери. Так, юний актор Леонід Шевченко ще на початку цього десятиліття встиг знятися в «Трубачі» Анатолія Матешка й «Іванові Силі» Віктора Андрієнка, тепер у його фільмографії вже є серіали. У «Сторожовій заставі» вдало виступив Даниїл Каменській, зігравши головну дитячу, чи то пак підліткову роль. Можна говорити все, що завгодно, про таланти молодих акторів серіалу «Школа», проте вони гастролюють Україною, мають фан-клуби й далі працюють у телекіно. Нарешті, Віктор Григор'єв, виконавець головної ролі в «Боботі», вже має чималу практику на майданчику як на свої 14 років. Стрічка дає також шанс іншим молодим акторам, тому маємо перший позитив, який фахові критики навряд помітили.
Чеснота номер два — обраний жанр. Я не прихильник фантастики, проте з повагою ставлюся до цього жанру. Хоча б через те, що він — найбільш український із усього сегменту масової культури. Принаймні так визначає фантастику психолог Олександр Стражний, автор книжки-дослідження «Український менталітет»: «Для європейця, з його любов'ю до порядку, прагненням уникнути хаосу і непередбачуваності, природа — чіткий окультурений ландшафт. Пращури українців завжди обожнювали сили саме дикої природи, де все можливе переплітається з неможливим». Хоча історія українського кіно не аж така багата стрічками цього жанру. Згадуються телевізійний «Люди та дельфіни», знятий «Київнаукфільмом» на початку 1980-х, створені тоді ж «Петля Оріона» та «Зоряне відрядження», а також зняті за участю студії Довженка «Нові пригоди янкі при дворі короля Артура» та «Важко бути Богом» наприкінці того ж десятиріччя. Щойно українське національне кіно оклигало й почало ставати на ноги, одними з перших запущених у виробництво проектів стали «Сторожова застава» й «Бобот та енергія Всесвіту». Кажуть — далі буде.
Нарешті, чеснота номер три — технологічна, візуальна частина. Як і у «Сторожовій заставі», у «Боботі» графіка мало чим поступається тій, до якої привчив масову аудиторію Голлівуд. Апокаліптичне сміттєзвалище когось відсилає до легендарного львівського сміття, а когось — до мультику «Дев'ять» від Тіма Бертона. Гори сміття, серед якого опиняються герої з другої половини стрічки й до фіналу, вийшли водночас реалістичними й зовсім не огидними. Скаут Вадик почувається тут так само вільно, як у звичайних горах, куди пішов разом із побратимами в літній пластунський таборовий похід. Інше питання — що він там робить. Отут починаються проблеми.
Не знаю, яким був первісний сценарій. Втілена Максимом Ксьондою історія не має початку, кінця, драматургії, не поділена на три акти й без натяку на кульмінацію, котра змушує затамувати подих. Можливо, проблема захована в задумі — творці стрічки вирішили розширити до формату повного метру кліп гурту ТНМК «Новина» про трансформаторну буду, яка раптом ожила. Навіть знавці фантастики навряд зможуть знайти подібний референс вінших жанрових зразках. Ну, хіба спробують притягнути за вуха дроїдів із «Зоряних війн». Проте в стрічці буди на ім'я Бобот насправді замало. Створіння не є головним героєм, так само не виглядає рушієм хай навіть умовного сюжету. Його поява у фільмі — демонстрація технічних можливостей актуального українського кіно, не більше — але й не менше.
Все, що не стосується Бобота, апокаліптичних картин, лиховісних Сміттярів та видовищних блискавок електричного струму, пробуксовує з перших кадрів. Бачимо скаутів, котрі «на слабо» стрибають зі скелі в річку. Акція дуже нагадує епізоди з фільму «Воно», лиш там у сценарії пояснюється суть цього ризикованого дійства, яке, до всього, далі має зв'язок із основним сюжетом. У «Боботі» ж далі відбувається конфлікт, суть якого незрозуміла. Скаутські команди грають у волейбол. Одна виграє. Керівники обох команд сваряться, мовляв, нечесна гра. Аж раптом Вадик заявляє — має доказ, що «лінії не було». Готовий показати фото — але тут же розуміє свою помилку: «лінія була». Тобто, результат чесний і кубок команда-опонент виграла справедливо. Проте він уже обнадіяв своїх. Щоб вийти з ситуації, Вадик… гепає дорогий фотоапарат об камінь, знищивши матеріал. За це потрапляє під тотальну обструкцію — і що робить далі? Хоче викрасти кубок! Наголошую — чесно завойований кубок. Аби хоч результати справді підсудили, так ні. Питання на засипку: для чого красти кубок? Тим більше — увага! — не той, а перший-ліпший, який потрапив під Вадикову руку?
Нелогічний початок задав тон подальшій історії. Вона розсипається на чимдалі дрібніші друзки. Не рятують спроби жартувати — коли один із дорослих озброюється бейсбольною битою, а інший бере тенісну ракетку. Божевільний Вчений — архетипічний, проте в чому полягає його вчення, лишається за кадром. Вадик із Боботом ніби рятують світ, але від кого / чого — не ясно. Хлопчина у фіналі з'єднав контакти, але як це посприяло збереженню нашої цивілізації — хтозна. Побачене нагадує сценарій не художнього фільму, сюжет якого рухають причинно-наслідкові зв’язки, а новорічного дійства в палаці «Україна» чи іншому дитячому розважальному центрі. Там не треба шукати логіки, персонажі просто ходять сценою в костюмах.
Окремо — про фразу: «Дупця бабуїна!», яку регулярно повторює Вадик для вираження емоцій. За задумом творців, вона має стати мемом, подібним до американських «Срань Господня!» та «Святе лайно!» Аби досягнути мети й бути цитованою, така чи інша фраза мусить вистрілювати в контексті сюжету й працювати на нього. Коли сюжет не зрозумілий, губиться й фраза. Варто це враховувати надалі.
Викладені зауваги, так само як ті, про які я мовчу, жодним чином не свідчать про погану якість «Бобота». Ідеалу не існує, й будь-який бюджет бажаного ідеалу не гарантує. Загальне враження від нового українського фантастичного фільму має бути таким, як від нового американського. Не всі стрічки там удаються, проте Голлівуд глядач не ховає й чекає наступної прем'єри. У випадку з «Боботом» наполегливо рекомендую зарахувати спробу — й чекати з нетерпінням наступних.