Ельдар Рязанов помер уже поночі, 29 листопада. Він, який намагався ту пітьму підсвічувати – щоби не було нам страшно, щоби не було самітньо.

Він завжди був у моєму житті, в житті моїх ровесників. Від тієї передноворічної миті, коли я, хворий-застуджений, вистрибуючи в ліжку, наспівував пісеньку про «пять минут» із «Карнавальной ночи»: «Но бывает, что минута все меняет очень круто...»

От, одна хвилина – на межі дня і ночі – і душа людини почала свій рух у кращі світи. Про які він знав, хоч туди й не поспішав. А ще він знав, що людина за будь-яких обставин має шанс виграти свою долю, або переграти її, зробити достойнішою і щасливішою. От сю віру він стільки літ нам навіював – і ми повірили, і ми будемо щасливішими. Попри пітьму, яка, на жаль, нікуди не поділася.

Поставивши свій підпис (у березні 2014-го) під листом, у якому засуджувалася російська інтервенція в Україну, він зробив ще один вчинок, аби зупинити вселенське зло. Його підпис стоїть і під зверненням ініціативної групи, що закликала провести конгрес інтелігенції «Проти війни, проти самоізоляції Росії, проти реставрації тоталітаризму».

Пригадуєте, як героя «Стариков-разбойников» проводжають на пенсію і хвалять на всі заставки. Так, що він вирішив передумати і залишитися. «Вижу, вы без меня не можете...».

Ми не можемо без Вас, ми Вас не відпускаємо, Ельдар Олександрович! Я не одпускаю. Ну как же без Вас вся эта жизнь?

Грустно и светло. Достойнейшая жизнь человека, чьи фильмы стали неотъемлемой частью жизни страны. Именно неотъемлемой.

Не прощаймося. У нас кажуть: «Хай царствує!»

Найщиріші співчуття родині Ельдара Рязанова, його близьким і колегам.