З першого дня головним позиціонуванням фільму Мирослава Слабошпицького було: «нова кіномова», «перший і єдиний фільм зі звуком, але без слів». Обидва твердження нормально було би чути від авторів фільму: Мирослав чесно зізнавався в якомусь інтерв’ю: «такого ще не було, або я такого ще не бачив».
А от кінокритики явно недопрацювали, знаходячи найближче порівняння лише з оскароносним «Артистом» (2011, Франція-Бельгія реж. Мішель Газанавічус) – фільмом стилізованим під німе кіно (тобто з мовою, але поданою не звукорядом, а текстом, інтертитрами).
Безумовно, мети «Племені», які поставили перед собою автори, не могли бути досягнутими подібною стилізацію. Окрім того, що вона вже користана (і варто зазначити, що була такою задовго до «Артиста»), така стилізація має за обмеження певну комедійність, або, принаймні, дистанціювання від реалістичності – речах недопустимих для «Племені».
Цікава подібність виникає в неочікуваному нюансі: обидва фільми, по суті, мають діалоги, але переведені з аудіоформи у візуальну, в «Артисті» - написами (інтертитрами), а в «Племені» - мовою жестів. Проте різниця принципова: текст ми сприймаємо за слова, а мова жестів, за твердженням самих авторів, не розглядається як джерело інформації у фільмові.
Проте є ряд стрічок, які обійшлися без діалогів, як озвучених, так і написаних. Пропоную такі фільми в хронологічному порядку і лише відомі мені (їх є більше). Документальні, анімаційні та авангардні кіна, а також ігрові короткометражки, не чіпаємо.
«Крадій» (1951, США, реж. Рассел Роус) – шпигунський нуар часів холодної війни. Дивовижно, як в структурі голлівудського кіна автори дозволили собі подібний експеримент. Не звучить жодного слова, але всі звуки присутні. Мінімальна інформація, хоча і без неї можна і потрібно було обійтися, подана всерединокадровим текстом (таблички, телеграма, лист).
«Голий острів» (1960, Японія, реж. Кането Шиндо) – класичний і програмний фільм, думаю, його змушують дивитися студентів усіх кіно-вишів, а як ні – то мали б. Якщо, кажуть, у Слабошпицького – ультрареалізм, то кінопоема Шиндо на перетині «макрореалізму» та «побутового мікрореалізму». Історія про важку роботу сім’ї селян на острові без води.
«Вкрали бомбу» (1961, Румунія, реж. Іон Попеску Гопо) – ігровий фільм геніального румунського аніматора, у свій час, був представлений в основному конкурсі Канського кінофестивалю. Прекрасна соціальна комедія з елементами сюрреалізму на тему «Не потрібна нам війна, тим паче ядерна». Сюжет розвивається не користаючи словесний арсенал, ні в аудіо-, ні у відеоформі. Проте на фоні можна помітити вивіски з текстом, а в епізоді в ресторані навіть є співак, який виконує драйвовий місцевий гіт «Тідап тідап тідатіп».
«Битва за вогонь» (1981, Франція-Канада, реж. Жан Жак Анно) – отримав Оскара і Бафту за грим, Сезар за найкращий фільм та ряд інших нагород. Йдеться про пралюдей, епохи палеоліту, зрозуміло, герої фільму ще не володіють мовою у звичному для нас звучанні – кілька разів персонажі обмінюються незмістовними вигуками. Проте фільм легко справляється без цього додаткового джерела інформації. Якщо не помиляюся, наступний фільм режисера, «Ведмідь», теж практично обійшовся без слів – абсолютно прекрасне кіно про ведмежа, яке залишилося без мами і дорослішає в світі повному небезпек.
«Ілюзіоніст» (1983, Нідерланди, реж. Йос Стеллінг) – стрічку якось показували в ретроспективі Одеського кінофестивалю, де режисер очолював міжнародне журі, а потім Стеллінг, здається, ще раз приїздив з прем’єрою свого нового фільму і майстер-класом. «Ілюзіоніст» - дивна, абсурдна, сюрреалістична комедія. Якщо не помиляюся, у фільмові присутнє лише невнятне бурчання. «Проблеми» з мовою в режисера проявляються і в деяких інших його фільмах.
«Остання битва» (1983, Франція, реж. Люк Бессон) – дебютна робота всім відомого французького режисера та продюсера, зараз в кінотеатрах крокує його «Люсі» - кіно про жінку, яка користується своїми мізками. Перший фільм Бессона – фантастичний фільм про майбутнє, де герої спілкуються якоюсь новоутвореною і невідомою нам мовою. Відтак, їх розмови – теж не є джерелом текстової інформації.
«Мьобіус» (2013, Південні Корея, реж. Кім Кі Дук) – був показаний на минулорічному МКФ Молодість. Прекрасне і божевільне кіно. Одна з рідкісних по справжньому чорних-чорних комедій. Текст як аудіо – відсутній, проте деяка інформація пропонується з екрану комп’ютерів героїв. До речі, Кім Кі Дук – один з тих, до чийого смаку Мирослав Слабошпицький апелює при вираженні недовіри до оскарівського комітету.
З приводу безсловесної «кіномови» - то тут є всім відомі режисери, які не зняли стерильно «німих» фільмів, проте зробили вагомий внесок в творення «мовчання, як мови», Дрейєр, Тарковський, Антоніоні, Бергман і Брессон, навіть Стенлі Кубрик.
Останнє, що варто зазначити: сам фільм Слабошпицького я ще не дивився, а дозволив собі висловитися по темі лише тому, що все вище написане, по суті, не має відношення власне до фільму, до його мистецької та соціальної ваги, а лише до позиціонування стрічки, авторами та критиками.
\\\\\
Да, но словам
Ведь соответствуют понятья.
Мефистофель
Зачем в них углубляться вам?
Совсем ненужное занятье.
Бессодержательную речь
Всегда легко в слова облечь.
Из голых слов, ярясь и споря,
Возводят здания теорий.
Словами вера лишь жива.
Как можно отрицать слова?
А от кінокритики явно недопрацювали, знаходячи найближче порівняння лише з оскароносним «Артистом» (2011, Франція-Бельгія реж. Мішель Газанавічус) – фільмом стилізованим під німе кіно (тобто з мовою, але поданою не звукорядом, а текстом, інтертитрами).
Безумовно, мети «Племені», які поставили перед собою автори, не могли бути досягнутими подібною стилізацію. Окрім того, що вона вже користана (і варто зазначити, що була такою задовго до «Артиста»), така стилізація має за обмеження певну комедійність, або, принаймні, дистанціювання від реалістичності – речах недопустимих для «Племені».
Цікава подібність виникає в неочікуваному нюансі: обидва фільми, по суті, мають діалоги, але переведені з аудіоформи у візуальну, в «Артисті» - написами (інтертитрами), а в «Племені» - мовою жестів. Проте різниця принципова: текст ми сприймаємо за слова, а мова жестів, за твердженням самих авторів, не розглядається як джерело інформації у фільмові.
Проте є ряд стрічок, які обійшлися без діалогів, як озвучених, так і написаних. Пропоную такі фільми в хронологічному порядку і лише відомі мені (їх є більше). Документальні, анімаційні та авангардні кіна, а також ігрові короткометражки, не чіпаємо.
«Крадій» (1951, США, реж. Рассел Роус) – шпигунський нуар часів холодної війни. Дивовижно, як в структурі голлівудського кіна автори дозволили собі подібний експеримент. Не звучить жодного слова, але всі звуки присутні. Мінімальна інформація, хоча і без неї можна і потрібно було обійтися, подана всерединокадровим текстом (таблички, телеграма, лист).
«Голий острів» (1960, Японія, реж. Кането Шиндо) – класичний і програмний фільм, думаю, його змушують дивитися студентів усіх кіно-вишів, а як ні – то мали б. Якщо, кажуть, у Слабошпицького – ультрареалізм, то кінопоема Шиндо на перетині «макрореалізму» та «побутового мікрореалізму». Історія про важку роботу сім’ї селян на острові без води.
«Вкрали бомбу» (1961, Румунія, реж. Іон Попеску Гопо) – ігровий фільм геніального румунського аніматора, у свій час, був представлений в основному конкурсі Канського кінофестивалю. Прекрасна соціальна комедія з елементами сюрреалізму на тему «Не потрібна нам війна, тим паче ядерна». Сюжет розвивається не користаючи словесний арсенал, ні в аудіо-, ні у відеоформі. Проте на фоні можна помітити вивіски з текстом, а в епізоді в ресторані навіть є співак, який виконує драйвовий місцевий гіт «Тідап тідап тідатіп».
«Битва за вогонь» (1981, Франція-Канада, реж. Жан Жак Анно) – отримав Оскара і Бафту за грим, Сезар за найкращий фільм та ряд інших нагород. Йдеться про пралюдей, епохи палеоліту, зрозуміло, герої фільму ще не володіють мовою у звичному для нас звучанні – кілька разів персонажі обмінюються незмістовними вигуками. Проте фільм легко справляється без цього додаткового джерела інформації. Якщо не помиляюся, наступний фільм режисера, «Ведмідь», теж практично обійшовся без слів – абсолютно прекрасне кіно про ведмежа, яке залишилося без мами і дорослішає в світі повному небезпек.
«Ілюзіоніст» (1983, Нідерланди, реж. Йос Стеллінг) – стрічку якось показували в ретроспективі Одеського кінофестивалю, де режисер очолював міжнародне журі, а потім Стеллінг, здається, ще раз приїздив з прем’єрою свого нового фільму і майстер-класом. «Ілюзіоніст» - дивна, абсурдна, сюрреалістична комедія. Якщо не помиляюся, у фільмові присутнє лише невнятне бурчання. «Проблеми» з мовою в режисера проявляються і в деяких інших його фільмах.
«Остання битва» (1983, Франція, реж. Люк Бессон) – дебютна робота всім відомого французького режисера та продюсера, зараз в кінотеатрах крокує його «Люсі» - кіно про жінку, яка користується своїми мізками. Перший фільм Бессона – фантастичний фільм про майбутнє, де герої спілкуються якоюсь новоутвореною і невідомою нам мовою. Відтак, їх розмови – теж не є джерелом текстової інформації.
«Мьобіус» (2013, Південні Корея, реж. Кім Кі Дук) – був показаний на минулорічному МКФ Молодість. Прекрасне і божевільне кіно. Одна з рідкісних по справжньому чорних-чорних комедій. Текст як аудіо – відсутній, проте деяка інформація пропонується з екрану комп’ютерів героїв. До речі, Кім Кі Дук – один з тих, до чийого смаку Мирослав Слабошпицький апелює при вираженні недовіри до оскарівського комітету.
З приводу безсловесної «кіномови» - то тут є всім відомі режисери, які не зняли стерильно «німих» фільмів, проте зробили вагомий внесок в творення «мовчання, як мови», Дрейєр, Тарковський, Антоніоні, Бергман і Брессон, навіть Стенлі Кубрик.
Останнє, що варто зазначити: сам фільм Слабошпицького я ще не дивився, а дозволив собі висловитися по темі лише тому, що все вище написане, по суті, не має відношення власне до фільму, до його мистецької та соціальної ваги, а лише до позиціонування стрічки, авторами та критиками.
\\\\\
Да, но словам
Ведь соответствуют понятья.
Мефистофель
Зачем в них углубляться вам?
Совсем ненужное занятье.
Бессодержательную речь
Всегда легко в слова облечь.
Из голых слов, ярясь и споря,
Возводят здания теорий.
Словами вера лишь жива.
Как можно отрицать слова?