Про американського кінорежисера, сценариста та продюсера Веса Андерсона слід знати кілька обов’язкових речей. Насамперед те, що Андерсон народився та зростав у місті Г’юстоні, що в Техасі, згодом вивчав філософію у місцевому університеті Остіна, де познайомився зі своїми співавторами та постійними акторами братами Вілсонами. З того часу і Вілсони, і взагалі брати як дійові особи у його картинах, стали фірмовими знаками цього кінорежисера.
У Техасі Андерсон також зафільмував свій повнометражний дебют – ліричну комедію «Пляшкова ракета», яка розповідає про пригоди двох друзів, Ентоні та Діґнана, що ті марно намагаються вести сповнене ризику життя безстрашних грабіжників. Обоє чоловіків помилково вважають, що їхнє життя без небезпек та пригод – абсолютно безцільне. Особливо непохитним постає лідер банди Діґнан, який на позір відкидає усілякі сентименти та почуття; насправді ж він добрий та привітний хлопець, чим створює додатковий комічний ефект.
Вже у цій картині Андерсон робить своїми головними героями сучасних міських диваків та невдах, які прагнуть видавати себе за тих, ким не є насправді, а саме за сильних, брутальних та мужніх чоловіків, готових здійснювати злочини та переступати звичайну мораль.
І диваки у стрічках Андерсона не тільки видають себе за інших, але відзначаються неймовірною різносторонністю, як от герой другої повнометражної картини режисера «Академія Рашмор». Сюжет фільму обертається довкола пригод п’ятнадцятилітнього Макса Фішера – учня престижної школи, який веде активне і навіть бурхливе громадське життя, проте отримує незадовільні оцінки з основних шкільних предметів. До того ж, Макс Фішер по вуха закохується в удвічі страшу за себе вчительку.
Другий важливий факт, який треба знати про Веса Андерсона, полягає у тому, що його фільми не піддаються звичному переказу і в переказі завжди програють. Пояснення у тому, що стрічки Андерсона складаються із серії живих картин, які не стільки ілюструють авторську думку, скільки є самоцінними стилізаціями, котрі апелюють до певного соціального та естетичного досвіду автора. Іншими словами, Андерсон наповнює свої стрічки тим, що любить сам.
Третє важливе про творчість Веса Андерсона – це повторюваність сюжетів його фільмів, які оповідають про життя багатодітної родини або чисельного колективу, члени якого увесь час з’ясовують стосунки між собою. Класичним прикладом тут є стрічка «Родина Тененбаумів», у якій ідеться про сімейні негаразди Рояла Тененбаума, його колишньої дружини Етель і трьох дорослих дітей, що ті змалку проявили себе як вундеркінди, проте у дорослий світ увійшли цілковитими невротиками і невдахами.
Головний конфлікт провокує чоловік, колишній глава родини Роял, якому важко змиритися з тим, що його колишня дружина знову виходить заміж, а його діти не хочуть із ним спілкуватися. Тому Роял вигадує для себе важку хворобу, аби бути ближче до власної родини.
У цій картині Андерсон фільмує не стільки чітко артикульовану та впізнавану соціальну реальність, скільки певну утопію родинного життя, яка не просто об’єднує у собі різноманітних диваків, вона дає їм можливість максимально реалізуватися і стати щасливими.
Четверта важлива річ, яку варто знати про Андерсона – це візуальна манера, якій він завдячує своєму оператору Робертові Йоману. Фільми Андерсона знімаються ширококутною оптикою, яка максимально викривлює простір, проте виразно виділяє центральну фігуру. Крім того, знаменитими стали проїзди камери уздовж горизонтальної осі, за допомогою яких Андерсон демонструє одночасність існування кількох різних світів, які фактично не перетинаються, проте створюють щемливий ефект доступности найінтимніших моментів людського життя.
П’ятий факт – обов’язкова наявність у кожній із картин цього режисера епізодів із водою; і дуже часто це просто підводне фільмування. Цілком воді режисер присвятив свою стрічку «Підводне життя», яка стала дуже своєрідною формою шани французькому океанографу Жаку-Іву Кусто. До слова, «Підводне життя» деякі палкі шанувальники знаменитого вченого не особливо схвалили, розцінивши фільм як глум над особою та справою життя Кусто, проте таких була меншість.
У цій дуже смішній і водночас зворушливій та меланхолійній картині Андерсон не просто відтворив якісь факти біографії реального дослідника океанських глибин, він зафільмував своєрідну фантазію на цю тему, максимально наблизивши її до казки та авантюрного роману, який запам’ятовується і своїми чудернацькими пригодами, і екзотичною атмосферою заморських мандрівок.
Шосте важливе у кінематографі Андерсона – це звукова доріжка, музичний супровід його картин. Стрічки Андерсона неймовірно виразні з цього боку. І тут музика, власне, популярні пісні не просто ілюструють стан персонажів чи емоційне забарвлення епізодів, вони додають нового виміру його картинам, перетворюють їх на своєрідні епічні поеми, в яких діють уже не люди, а якісь забуті міфологічні істоти.
Усе це цілком проявилося в останньому на сьогодні фільмові Андерсона «Неймовірний містер Фокс», що є першою у його кар’єрі анімаційною стрічкою. У ній ідеться про родину лисів, голова якої містер Фокс пообіцяв своїй дружині більше не красти курей і почати нове життя. Спочатку Фокс дотримується обіцянки, проте незабаром порушує її. На запитання дружини, чому він це зробив, містер Фокс відповідає: «Тому що я дикий звір», а ще йому хочеться, аби довколишні вважали його Неймовірним містером Фоксом, здатним на нечувані речі.
Таким чином головною темою цього вишуканого і дотепного мультфільму знову стає дика чоловіча сутність, яка прокидається у милих та привабливих персонажах. Врешті-решт, містер Фокс таки перемагає своїх ворогів і стає тим самим Неймовірним містером Фоксом, яким і мріяв стати від самого початку.
Вночі з 1 на 2 квітня о 01:30 в авторській програмі Володимира Войтенка АРҐУМЕНТ-КІНО на телеканалі «1+1» демонструватиметься «Поїзд на Дарджилінґ» – фактично найкраща картина Андерсона, у якій його поетика доведена до досконалости.
Це знову історія про родину, котра шукає взаєморозуміння, а також про мандрівку до Індії, яка постає у фільмі неймовірним і чудесним місцем, де трапитися може все, що завгодно. Андерсон присвятив цей кінотвір індійському режисерові Сатьяджиту Рею, одному зі своїх улюблених кінематографістів, які творили цілком авторське, відтак неповторне кіно про звичайних людей.
У фільмі ви знайдете всі ознаки стилю Веса Андерсона, усі прикмети його поетики, і тут зосереджена уся проблематика його попередніх стрічок. Також це підкреслено чуттєва, візуально багата стрічка, яка цілком перетворює Індію на земний рай, у якому врахованою та збереженою буде кожна душа, навіть якщо вона грішила усе життя, або, як це часто бувало у картинах Андерсона, тільки уявляла себе великим грішником.